Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

– Соню! – покликала Люцина, коли Мортіус вимкнув диктофон. – Ти мене чуєш? Зараз ми тебе визволимо!

І не гаючи часу, зірвала папірець з дверей. Щось вкололо її в руку, може, скалка дерева. Коли не знаєш про чари, діяти дуже легко. Їх наче не існує. До речі, так вважав Серпень. Соня ледь не звалила дівчинку з ніг, кинувшись їй у обійми.

– Я знала, що ти прийдеш по мене! А це хто?

– Тигр Ілля, або Тигрисик. І кіт Сиволап. Це вони почули твій голос.

– О, так, звірі такі чутливі! – засяяла Соня. – Дякую, щиро дякую!

– А це ті, про кого ти мені розповідала...

– Але ж їх троє! Боже, хто ж із них принц? Чи не ви часом? – спитала вона Мортіуса, котрий у напівтемряві видався їй дуже поважним.

Мортіус густо почервонів. Нікому б таке не спало на думку. Із цього він зрозумів, що зустрів незвичайну істоту.

– Ви чудово читаєте вірші, – бовкнув він. – Це – Ронсар?

– Майже вгадали: Жоакен дю Белле. Я часом їх теж плутаю.

– Соню, – втрутилась Люцина, – цей пан із Серединного світу. Ми з ним із одного міста. Це – Марко, а це – Серпень. Але ти називала інше ім'я...

– Серпень – це і є принц Август, – просичала Соня. – Невже ти досі не зрозуміла?!

– Власне, ми тут інкогніто і не називаємо титулів, – прокашлявся Мортіус. – Мене звати... Мортіус. Я репортер. Ніколи не чув, щоб хтось так читав вірші, вам треба виступати на сцені!

– Я зворушена.

– Тільки не треба знову плакати. Ми збираємось нагору, бо шукаємо вхід до Королівства.

Соня хихикнула:

– Я їх надурила! Примусила довбати стіну. Зате у вас є запасний вихід на випадок втечі. Щодо мене, то я залишусь у Замку.

– Сподіваюсь, нам не доведеться втікати, – сказав Серпень. – Але ми б не хотіли кровопролиття.

– Треба йти, – втрутився Марко. – Боюсь, нам не минути сутички, раз вони на нас полюють. Треба застати їх зненацька.

– Так. Ми підемо з Марком вперед, бо маємо зброю. Сиволапе, крутиголовці озброєні?

– Мають пістолети, але чи є там патрони, мені не вдалося з'ясувати.

– Я підслухала, що вони спершу візьмуть вас у полон, щоб потім прилюдно стратити, – згадала Соня.

Мортіус аж зрадів:

– Чудово! Приємно знати, що тебе повісять не сьогодні, а завтра. Завжди є надія врятуватись.

– Марку, висмикни мені з хвоста шерстинку, – тихо попросив кіт. – Господар може не дозволити, але один кіт на полі бою не воїн.

– Що таке? – спитав принц.

Сиволап зітхнув:

– Не хочу виглядати безрідним самотнім котом перед крутиголовцями. Дозволь закликати мою королівську гвардію!

– Ти – король, – відповів Серпень.

А Мортіус вдоволено потер руки:

– Наскільки мені відомо, нечисть має алергію на котів. Підмога була б до речі. Хай себе покажуть котячі лицарі!

– Нехай буде так! – урочисто мовив Сиволап. – Потри шерстинку між пальцями, Марку.

– Зробив.

– Тепер можна йти? – спитав принц.

– Не послизніться на сходах: їх обслинено.

47

Сонячне світло без перешкод захопило верхній поверх Замку, де знаходились найкращі й найбільші кімнати. Колись тут гостювали вчені мужі з Королівства, зупинялись купці зі Сходу, щоб відпочити і розповісти про дивовижні речі, які їм довелось бачити. То були найкращі часи Замку. Гірші настали, коли замкнувся Граничний світ, відданий на поталу злидникам. Але ще гірше було тепер, коли Замок окупувала нечиста сила із Серединного світу. Не тому стало погано, що зникло багатство графа. Золото і срібло не роблять людину щасливою. Усе залежить від того, хто прийде до твого дому – друг чи ворог.

До книжок, звалених абияк на підлозі, кинулися слинявці і пліснявці. Їм ніхто не заважав. А от у сусідній кімнаті стояв гамір, наче на бенкеті. Лаялись крутиголовці, бурчали вовкулаки, які ще не прийшли до тями, скиглили відьми, намулявши боки на твердій підлозі. Стара варта звільнилась, а нової ніхто не поставив. Оскільки принц не з'являвся, можна було по обіді вертатись додому. Повелитель стояв коло каміна й навіщось тримав у руці меча, котрим бився колись із Лицарем Королівських Окулярів. У ньому поволі наростав гнів проти бездарної кампанії, що не принесла ні слави, ні ганьби. У печінці в нього засів не лише давній біль: її, бідну, мордували свіжа ненависть як до Королівства, так і до Імперії. Крім того, Лукаш повідомив, що навряд чи вдасться завести автобуси, бо в похоронному бюро пошкодували бензину. Стара відьма пильно видивлялась щось у дзеркальці і вже збиралась розтулити рота, як до залу влетів Мортіус, високо піднявши над головою чорну коробочку, і закричав голосом камікадзе:

– Усім стояти! Замок заміновано! Всім очистити приміщення!

Присутніх наче громом вдарило і, певно, тактика Мортіуса спрацювала б, якби він випадково не натиснув кнопку на диктофоні. Зі страшної чорної коробочки пролунало інтерв'ю репортера «Посейбічних і потойбічних новин» із привидом на ймення Кирило, що мешкав у ложі № 9 Оперного театру:

«Мортіус: Як ви ставитесь до сучасної музики?

Кирило: У-у-гу!..»

– Вимкни диктофон, Мортіусе! Може, я й подарую тобі життя, – сказав Повелитель. – Можливо, навіть твоєму котові. Без паніки, панове! Це – Мортіус, репортер «Потойбічних новин».

І тут він побачив Серпня і Марка.

– Нарешті! Ми вже знудились, чекаючи на вас. Може, присядете?

– Кілька бочок пороху – і Замок злетить у повітря, – посміхнувся Марко. – Може, позичите дрібку вогню?

– Мабуть, варто послухатись і вийти, – додав Серпень.

– Ще чого! – раптом закричала Маргарита, що тяжко напрацювалась у Замку. – Ми сюди перші прийшли!

– Стули писок, дурепо! – тихо наказала найстарша відьма. – Твоє діло маленьке.

Повелитель залишався цілком спокійним:

– Якби тут був порох, мої хлопці давно б його знайшли, правда, Лукаше?

– Так, Повелителю, ми знайшли три бочки, але порох геть зіпсувався і не хотів горіти.

– Бачите, ми й без вас могли злетіти в повітря, якби таке судилося! Ви вірите в долю, принце Августе? Ми все-таки зустрілись, хоч ви добре запізнились. Оці браві хлопці, – вказав Повелитель на байкерів, –