Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Телефон дзвонив безперестанку. Так, наче там, на другому кінці хтось помирав. Роан глянув на екран. Телефонувала Юнта. Е ні, відповідати йому зовсім не хотілося. Він повертався до свого звичного стану в’ялої риби. Розмова з Юнтою зіпсує йому настрій на весь день.

А з іншого боку – він повинен нарешті розкласти все на свої місця. Інакше, все буде ставати лише гірше. Тож зібравшись з думками, він таки відповів на дзвінок.

– Ти якого біса так довго не відповідаєш, га?! Ану признайся,старий осел! Пити там зібрався! – кричала Юнта. – Думаєш, я не знаю! Я все знаю! Все! Завтра ж! Або ні, краще сьогодні вечором я буду в Соренто! І спробуй-но лише від мене втекти! Я там все рознесу!

Вона ще багато чого не пристойного говорила в його адресу. Роан мовчав. Він завжди в таких випадках мовчав. Але сьогодні його мовчання мало зовсім інше значення.

Сьогодні він мовчав не тому, що боявся щось відповісти – а тому, що всі ці образи для нього більше не мали ніякого сенсу. Він вже вирішив, що скаже їй в очі. І це «непорозуміння» по телефону його вперше не заставило не боятися а просто обурювало.

«Що ж, побачимо! – сказав подумки Роан, коли відключив телефон. – Приїде вона сюди! Сьогодні! І що буде? Адамчик сказав! Ну гаразд. З ним буде окрема розмова. Доведеться дати йому в ніс!»

Роан давно вже ні з ким не мав ніяких конфліктів. І всі знали його як розумного, виваженого, розсудливого джентльмена. Доведеться розрушити цей портрет. А що поробиш, якщо людина сама того прагне!