Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Пані Ліза якраз встигла відкрити сумку і вийняти «Магію, чаклунство та бесіди із померлими в античності».

— Мені слід було здогадатися. Я накладала закляття на Трюцшлера-старшого, щоб гадки не мав продавати. Я просила Дороту нізащо не розповідати мені, де сховає книгу. І я не подумала про Бенедикта, йому тоді й було, зрештою, всього нічого… От книга і спрацювала як канал — книга, а не знімок.

Вона подивилася на Марту, яка нарешті зуміла-таки підвестися.

— Сильна дівчинка. Скільки ти встигла прочитати? Втім, немає значення. Навіщо ти принесла її з собою? Про що ще хотіла спитати?

— Там не вистачає сторінок, — вичавила з себе Марта. Почувалася вона так, наче доводиться рухатися в глибокій, каламутній воді. — А мені… розумієте, мені дуже потрібно викликати кістки. Для цього я хотіла створити гомункулуса… ну, ви ж розумієте, правда? Не треба вбивати, нехай просто кричить, він же маленький, його легко налякати. Мені би тільки знайти кістки! А за ним я б доглядала, годувала, йому було б добре, чесне слово!

Старенька слухала її з неуважним виразом на обличчі. У долонях, вкритих пухирями, вона тримала книгу, яку надрукували більше століття тому. Книгу з помітками «тільки для навчальних установ Його Зміїної Величності» і «всі примірники пронумеровано, підробка, копіювання та спотворення караються знищенням всього роду, до третього коліна».

Марта провела над цим підручником не одну безсонну ніч — просто тому, що іншого часу на вивчення в неї не лишалося з тією кількістю домашки, яку їм задавали! Вона, звісно, робила виписки. І звісно, намагалася дуже обережно — через порожні акаунти в гейм-клубі — погуглити відсутні сторінки чи повну пдф-копію. Все даремно.

Запитувати про це в Чепурунової прабабці вона збиралася лише у крайньому випадку; сюди ж їхала передовсім задля того, щоб отримати саджанець есперидівки. Ну й задля можливості розпитати про минуле Щурян — щоб з’ясувати, де можуть лежати кістки.

— Тобі не потрібно їх шукати, — сказала пані Ліза. — Нема потреби шукати те, що лежить у тебе під носом. Але якщо хочеш, — вона всміхнулася, — я, звісно, допоможу.

Старенька рушила повз Марту, до пічки. Але Марта виявилася спритнішою. Вхопилася за книгу, одним ривком вихопила з рук.

— Ну-ну, що це ти надумала, любонько моя. Вирішила, буцімто я хочу її спалити? Облиш, навіть якби я й хотіла — не змогла би. Такі книжки в огні не згорають. Навіть щоб знищити ті кілька сторінок мені, знаєш, довелося виявити чималу винахідливість. Але тепер… — Вона знову всміхнулася. — Тепер, якщо хочеш, я спрощу тобі життя. Тримай-но, сховай книгу якнайдалі. І це теж візьми. Та не сахайся ти, після всього, любонько моя, чи тобі мене лякатися?

Марта затисла книгу під пахвою й обережно узяла слоїк із саморобною наліпкою.

— Це — обіцяний джем із есперидівки. А тут… зачекай-но… — Пані Ліза висунула шухляду буфета. — Ага, от — каламарчик зі спрутовими чорнилами. Так-так, справжніми.

Вона склала долоні човником, щось пошепотіла в них, простягнула каламарчик Марті.

— Гусячу пір’їну роздобудеш сама, найкраще купувати в середу зранку, коли місяць у першій чверті, — і щоби гуска була білою, без жодної плямки. Вклеїш порожні сторінки, вмочиш пір’їну і напишеш на чистій сторінці фразу, якою закінчується попередня. А потім — головне не відводь пір’їни від паперу.

Стара відьма поплескала Марту по плечу й підштовхнула до виходу:

— Ну ж бо, іди, Бенедикт, певно, й так уже знервований до краю. І врахуй, дівчинко: це твій вибір і твоє рішення. Захотіла — маєш.

— Дякую, — сказала їй Марта. — Ви пробачте, якщо я… ну… перегнула палку.

Пані Ліза засміялася:

— Що ти, любонько! Що ти! Запам’ятай, прошу дуже: якщо ти насмілилася підвищити голос на відьму, не проси вибачення. Ніколи не проси вибачення.

Розділ 11

Огляд на дорогах

— А що це було? — спитав Чепурун. — Отрута чи що? І навіщо ти її вилила? Блін, ти поглянь, як трава скоцюрбилася! Ще й світиться у темряві!

— Це були спрутові чорнила.

— Та камон, гадаєш, я повірю, що… Що, правда? Ти подуріла, Баумгертнер?!

— Маршрутка он вирулює, давай, махай, а то проґавимо — доведеться до самого міста пішки маршувати.

— Ні, зачекай, ти правда розумом поїхала? Чи тебе прабабця тойво… перечаклувала злегка? Ти уявляєш, за скільки можна було їх продати?!

Марта, якщо чесно, уявляла дуже приблизно. Порядок цін, не більше. Спрутів майже всіх винищили ще в минулому столітті, а яких не винищили, ті, згідно з міжнародними конвенціями, потрапили під захист, були занесені до Червоної книги і тепер перебували під суворим обліком: радіомаячки, комп’ютерний моніторинг кожної особини, вона в минулому році якраз фільм дивилася по «Вайльд пленет», цікавущий. Спрутові чорнила можна було добувати раз на рік, провокуючи живих особин — ну і, ясно, це була жалка подобизна тих, справжніх, які отримували від помираючих спрутів.

А тепер, дітки, увага, запитання: з чого б це раптом добрій бабусі-відьмі обдаровувати Марту таким-от раритетом? Щоб та поновила сторінки, які сама ж бабуся свого часу «з чималою винахідливістю» знищила? Аякже, для чого б іще!

Простіше замовити ці чорнила, щоб, наприклад, розтеклися й замастили всю книгу, від і до. Чи ще якусь підлоту вигадати.

Ризикувати Марта не збирался, ні!

В маршрутці народу було напхом напхано, довелося стояти. Чепурун, який мовчав увесь той час, поки йшли до зупинки, раптом ожив.

— Слухай, — сказав, — хрін із ними, із тими чорнилами. Вилила й вилила, твоя справа. Я про інше хотів. Ти вдумайся. Якщо вона має рацію, вся ця історія зі Штоцем… ну, тоді, виходить, все не так просто.

— Бене, — зітхнула Марта. — Це ж Штоц. У нього ніколи не буває «так просто». Але… не знаю. Він сильно змінився після того, як повернувся. Навіть раніше, мабуть. Уроки ці — ну гаразд, він щось замислив, наприклад — поновити, оживити якийсь ритуал. Припустимо. Вичитав у давніх книгах, дізнався про помираючого сусіда-ветерана… несуттєво. І не знайшов він, припустимо, кращого способу — вирішив впарити все це нам. — Вона знизала плечима: — Та на здоров’я. Нехай собі намагається. Мені навіть, уяви, не дуже й цікаво, навіщо йому все це потрібно. Якщо Штоц допоможе батькові… яка мені різниця, що він там планує і в чому бере участь?

— То ти йому не довіряєш? Чи довіряєш?

Марта ледве стрималася, щоб знову не зітхнути.

— А ти, — сказала вона, — прабабці довіряєш?

— Та при чому тут?..

— При тому! Це в дитячому садку на виставі тобі показують сірого вовка і ти точно знаєш: він страшний, і поросяток з’їв, і взагалі негативний персонаж, жодної йому пощади… хоча ні, про негативного — це вже пізніше втирають. А у житті… ну, прабабця