Читати книгу - "Українське письменство"

уміє її заспокоїти:
Не знаешь дела ты никак. Не видишь разве ты? Покойник был дурак. Что, если бы с такою властью Взялся он за дела, к несчастью? Ведь погубил бы целый край И ты б там слез не обобрался… Затем-то и попал он в рай, Что за дела не принимался.

Крім цих трьох головних рис, що характеризують байку мало не на всім протязі її існування, є ще дві ознаки формального порядку, що характеризують байку XVIII—XIX вв. Це своєрідна ритмічна її структура — її користування різностоповим ямбом («Басня на русском языке, — зазначає Остолопов, — может быть писана стихами всякого размера, но по большей части употребляются в ней вольные ямбические стихи») і загальне наставлення її на живу розмову — на розмовну синтаксу і знижену лексику. Останню вимогу виразно поставлено вже XVIII віком. Сумароков у своїй «Епистоле о стихотворстве» ставляє байку серед жанрів низької літератури, безпосередньо перед іроїкомічною поемою, хоч і застерігає в ній проти зайвої грубості тону:

Склад басни должен быть шутлив, но благороден И низкой в оном дух к простым словам пригоден, Как то де ла Фонтен разумно указал И басенным стихом преславен в свете стал, Наполнив с головы до ног все притчи шуткой, И, сказки пев, играл все тою же погудкой. Быть кажется, что стих по воле он вертел И мнится, что писав ни разу не вспотел: Парнасски девушки пером его водили И в простоте речей искусство погрузили[513].

О. Ю. Ізмайлов в теоретичній праці своїй «О рассказе басни» теж вимагає простоти слога, перекладаючи одним словом La Simplicité et le Familier французьких поетик. Але його вимоги пуристичніші, ніж сумароковські. Звичайними, простому стилю властивими виразами він уважає ті, що уживаються в розмові і зрозумілі «для всех состояний одной нации». Цим, з одного боку, виключені слова й звороти, властиві високій літературі, з другого — краєві, місцеві або уживані самими-но соціальними низами. Так, напр., Ізмайлов уважав стилістичним огріхом у байці такі вирази (їх можна пояснити пародією на високий стиль):

Воссяду на кирпич с поникшею главой Небесного под кровом свода.

З другого боку, Жуковський уважав занадто як на байку вульґарним криловське: «В зобу дыханье сперло».

Але фактично на середній позиції тяжко було утриматись, і самі теоретики середньої лінії раз у раз сходили в діл. Сходив до низького стилю Сумароков[514], що його «непомерная смелость» «оскорбляла образованный вкус»; сходили й інші, що «обременяли» і навіть «безобразили» свої твори «вынужденно простыми выражениями, безвкусными картинами». Так, «русскому Теньеру» або: «подгулявшему Крылову»[515] — Ізмайлову доводилось обороняти свої й чужі стилістичні ходи від докорів критики: «Слово царап покажется иному строгому критику столь же низко, как и ан, как бишь и т. п. Но я осмеливаюсь спросить, какими другими словами эти заменены быть могуг и почему они низки». Упорядник «Словаря