Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Можна зовсім останнє запитання? Чи дуже значну частину душі ви втратите, якщо Отто зніме ваш від’їзд? 

— Гадаю, я не матиму підстав заперечувати, якщо моє обличчя не буде відображено аж надто чітко, — відповів Мокр, тим часом як Помпа вже склав чашею свої глиняні долоні, щоб допомогти йому залізти на коня. — Наш жрець, знаєте, дуже на цьому наполягає. 

— О, щодо «жерця» не сумніваюся, — зіронізувала панна Кріпслок, старанно виділивши лапки інтонацією. — Між іншим, судячи з вигляду цього звіра, схоже, це наш останній шанс отримати ваше зображення. На вигляд він як чотиринога смерть, пане Губперук.  

Коли Мокр всівся верхи, натовп затих. Борис, однак, майже не помітив нової ваги на власній спині. 

«Поглянь на це так, — подумав Мокр. — Що ти можеш втратити? Життя? Але тебе вже повісили. Ти у світі янголів. І вже справив на всіх пекельно сильне враження. Чому вони купують марки? Бо ти влаштував їм виставу...» 

— Ви тільки попередьте, пане, — попрохав один з Гобсонових конюхів, матляючись на мотузці, що стримувала коня. — Ми б не хотіли бути поруч, коли його відпустимо! 

— Секундочку, — швидко сказав Мокр.  

У перших рядах натовпу він помітив постать; на ній була сіра обтисла сукня, і, поки він дивився на неї, вона нервово видихнула в небо хмарку цигаркового диму, поглянула на нього і знизала плечима. 

— Як щодо вечері сьогодні, панно Любесерце? — гукнув він. 

Голови роззяв почали обертатися в її бік. Почулися смішки й кілька підбадьорливих вигуків. Вона кинула на нього блискавичний погляд, який мав би лишити від нього тільки відбиток на оплавлених залишках стіни за його спиною, а тоді уривчасто кивнула. 

Не виключено, що там можуть бути приховані персики... 

— Хлопці, пускайте! — скомандував Мокр, відчуваючи в серці піднесення.  

Конюхи порскнули врозтіч. Світ затамував подих, а тоді Борис миттєво перейшов від спокою до шаленого танцю дибки, гамселячи бруківку копитами задніх ніг, тим часом як передні несамовито матлялися в повітрі.  

— Чуттофо! Дершіть його! 

Світ побілів. Борис здурів. 

Розділ 7-А 

ПОШТСПІШНІСТЬ 

Борисів характер — Похмура вежа — Пан Губперук остигає — Дама з булочками на вухах — Запрошення прийнято — «Скринька пана Робінсона» — Таємничий незнайомець  

Свого часу Гобсон намагався зробити з Бориса коня для перегонів, і це могло б мати великий успіх, якби цей кінь не мав незнищенної звички одразу після старту кидатися на найближчого суперника, а на поворотах продовжувати мчати прямо, перестрибнувши огорожу. Однією рукою Мокр тримав капелюха, носаки черевиків застромив під підпругу, а другою рукою вчепився за вуздечку, тим часом як Брод-Вей пролетів повз нього весь в одну мить, люди та екіпажі змішалися в одне суцільне марево, а зустрічний вітер ледь не вдавив його очні яблука в мозок. 

І тут поперек з’явився фургон — а от жодної можливості керувати Борисом як не було, так і не з’явилося. Гігантські м’язи випнулися, і в один довгий, повільний, безгучний момент кінь і вершник пропливли над фургоном. 

Коли вони приземлилися, копита проїхалися бруківкою, лишаючи по собі снопи іскор, — але інерція не дала коневі впасти, й він наддав. 

Традиційний натовп біля Осердних воріт розбігся, і попереду аж до обрію розкинулися рівнини. На безумний кінський мозок Бориса це справило вплив. Увесь цей простір, прекрасний і рівний, і так мало перешкод, які так легко перестрибувати — на кшталт дерев... 

Він виявив у себе ще не напружені м’язи і прискорився ще більше, і кущі, дерева та екіпажі летіли повз нього.  

Мокр проклинав браваду, через яку наказав зняти сідло. За це рішення його вже ненавиділа кожна часточка його власного тіла. Втім, коли оминути ананас, Борис виявився не таким і поганим верховим конем. Він добре тримав ритм природженого іноходця, а його вогненні очі наразі сфокусувалися на блакитній далечіні. Його ненависть до всього на світі в ці хвилини поступилася щирій радості простору. Гобсон мав рацію: керувати цим конем не вдалося б навіть за допомогою молота — але зараз він принаймні рухався в потрібному напрямку, оскільки це збігалося з напрямком «подалі від стайні». Борис не хотів проводити день за днем, вибиваючи копитами цеглини зі стіни в очікуванні, поки не вдасться беркицьнути якого-небудь самовпевненого ідіота. Він хотів вкусити обрій. Він хотів бігти.  

Мокр з усіма пересторогами зняв капелюха і затиснув його в зубах. Він не смів і уявити, що станеться, якщо капелюх загубиться, адже капелюх обов’язково повинен бути в нього на голові, коли він дістанеться пункту призначення. Це було важливо. Основа всього — стиль. 

Попереду й трохи ліворуч з’явилася одна з веж «Великого шляху». На двадцятимильній дистанції між Анк-Морпорком і Сто Латом було цілих дві таких вежі, бо через них ішов практично весь зв’язок всіх семафорних ліній континенту. За Сто Латом «Шлях» починав розгалужуватися на другорядні лінії, але тут, просто над головою Мокра, пролітали всі семаграми світу... 

...тобто повинні були пролітати. Але сигнальні щитки були мертвими. Коли Мокр порівнявся з вежею, він роздивився людей, які щось робили на її відкритій дерев’яній верхівці; схоже було, з ладу вийшла ціла секція. 

Ха! Бувайте, шмаркачі! Тут знадобиться чимало часу! Може, варто спробувати організувати нічну доставку пошти до Псевдополя? Треба поговорити з візниками диліжансів. Щось не схоже, щоб вони хоч раз заплатили Поштамту за користування цими клятими диліжансами. А якщо семафори й полагодять вчасно, це все одно не матиме значення, бо ж Поштамт намагався як краще. Семафорний монополіст поводився як головний рекетир на районі: позбавляв людей роботи, задирав ціни, вимагав грубих грошей за абияке обслуговування. Як порівняти з ним, Поштамт був безпритульним цуценям — але таке цуценя завжди знайде можливість вкусити за найвразливіше місце. 

Мокр акуратно підіткнув під себе попону. Частина його органів почала німіти.  

Димні стовпи над Анк-Морпорком зникали за обрієм. А поміж вух Бориса, у вигляді менших стовпів диму, вже виднів Сто Лат. Перша семафорна вежа зникла позаду, і Мокр уже міг розрізнити другу. За двадцять хвилин він подолав більше третини шляху, а Борис продовжував пожирати дорогу.  

Приблизно на півдорозі між двома містами височіла кам’яна вежа — все, що лишилося цілим у купі оточених лісом руїн. Вона була майже такою ж високою, як вежі семафорів, і Мокр здивувався, чому компанія елементарно не скористалася нею, замість того щоб будувати нові. «Можливо, вона надто давня, щоб встояти під поривами вітру з блоками щитків на верхівці», — подумав він. Місцевість тут була похмурою — порослий дикотрав’ям клапоть в оточенні безмежних полів.  

Якби Мокр мав шпори, він пришпорив би Бориса на цьому відрізку, і, можливо, в результаті був би скинутий на землю, розтоптаний і зжертий[45], от вам і винагорода за сумлінну працю. Натомість він притиснувся до шиї коня й постарався не думати, як ця поїздка відіб’ється на його нирках. 

Час ішов.