Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

Він балакає собі за обідом з привабливою жінкою. За таких обставин про співрозмовника, який тобі до вподоби, зазвичай кортить дізнатися трохи більше.

Гаразд, але ж направду, що тут сказати? Хто він і звідки, розповідати не можна. Проте й брехати — не діло. Бернадет йому подобалася, з нею було приємно і хотілося чимось поділитися, розповісти щось про себе справжнього.

— Ну, добре, — почав він, — тільки не варто через це хандрити… тобто сумувати. Але, гадаю, вам треба знати: найважливіше про мене — це те, що я мав дружину і двох дітей.

— О Боже, але чому «мав»?

— Бо більше не маю. Вони загинули, всі троє, в автокатастрофі рік тому.

Схоже, саме це й треба було їй сказати. Найважливіше про нього. Не про мандрівку у часі, з іншого століття, а про кохання до Кессі, про любов до Тесси й Білла і про те, що він їх утратив.

— Ех, — озвалася Бернадет, — так прикро це чути… я так вам співчуваю…

— Послухайте… Берні, — повів далі Стентон, — я тужу ось уже рік. День і ніч мене поглинає жорстока й ненажерлива туга — поглинає і все ніяк не поглине. Та їх уже немає, а я — ось тут, перед вами. І доки ми оце розмовляли, я на хвилю уявив собі, ніби я — не найсамотніший на світі чоловік. Уявив, ніби можу просто сидіти і балакати, не відчуваючи… ну, тобто без усього цього, так би мовити, емоційного багажу…

На очах у неї забриніли сльози.

— Емоційного багажу? — прошепотіла вона. — Ну, ви таки вмієте підбирати слова, це просто дивовижно…

— Так чи інак, я це до того, що, може, поговорімо ще трохи про вас, якщо ви не проти? Мені направду цікаво.

— Що ж, — мовила Бернадет, промокаючи носовичком очі, — тоді вам трапилася якраз та дівчина, що треба, бо говорити про себе я люблю так, що просто страх.

І вона говорила, говорила за всіма трьома стравами і пляшкою вина. Розповідала про своє дитинство, про захоплення фемінізмом і про мандрівку до Греції. Про час, проведений у Будапешті, намагалася не згадувати; Стентон не сумнівався, що там їй розбили серце, а тому змінив тему і перевів розмову на події, що розгорталися напередодні у Сараєві.

— Наше щастя, що тим сербам не пощастило, — сказала Бернадет. — Бог його зна, яка колотнеча почалася б інакше в Європі. Бо ж очевидно, що австрійцям тільки привід дай відкусити шматок Сербії, а німці їх ще й під’юджують.

— А ви знаєтеся на геополітиці, — зауважив Стентон.

— На геополітиці?

— На… е-е… міжнародних відносинах.

— Ну, не конче бути Бісмарком, щоб побачити, як нині лягають карти. Росія заступилася би за сербів, це змусило би втрутитися французів — і все, прошу дуже. Нам, треба розуміти, справді дуже пощастило, що той стрілець схибив і вбив натомість свого. Якби виявився вправнішим, то вже сьогодні зранку над Європою нависла б цілком реальна загроза війни.

— Чиста правда.

— Дивно, що він отак узяв і зник, — задумливо вела далі Бернадет. — Решту ж затримали. Схопили п’ятьох, та ще один убитий. Що там писали в газетах? Високий, понад шість футів зростом, так? Вуса і бакенбарди. Тридцять з лишком років. Таж він — як чиряк на долоні, не проминеш. Усі інші супроти нього — просто здихлі якісь, діти та й годі. Тому хлопчиськові Принципу, якого застрелили, було всього дев’ятнадцять. Такого височенного серба ж, напевно, і вистежити не складно.

— Звісно, але на серба він перетворюється тільки тоді, коли розтуляє рот. А так — звичайнісінький високий чоловік з вусами. Це може бути хто завгодно, от хоча б я.

— Не думаю.

— Чому ні?

— Щось мені підказує, що ви не схибили б.

За такою балачкою час спливав непомітно, і вже невдовзі їхній потяг в’їжджав на загребський вокзал.

— То що, — мовила, підводячись, Бернадет, — тепер нам обом треба пересісти на віденський експрес, але ваша допомога мені не потрібна.

— Справді?

— Так. Більше того, я не думаю, що нам варто й далі сидіти у потягу разом.

— Овва, — протягнув Стентон, навіть не намагаючись приховати розчарування в голосі. — А я сподівався, що…

— Розумієте, просто я не хотіла б вас утомити, — продовжувала Бернадет. — Таке часом буває. Я доволі настирлива.

— Я б не сказав.

— Також треба враховувати ймовірність того, що і ви можете мене втомити.

— Що ж, принаймні відверто.

— Слухайте, Г’ю… Ми чудово провели разом годин п’ять, не менше. Тепер нам треба буде просидіти півтори години в залі очікування тут, у Загребі, а потім ще пів дня у потягу до Відня, туди ми прибудемо доволі пізно. Вкупі виходить десь біля двадцяти годин, що для людей, які щойно познайомилися, таки немало. Бачите, мені хотілося б, щоб у нас лишилося ще про що розмовляти, бо…

— Бо що?

Бернадет знову почервоніла, цього разу сильніше, ніж перше. Молочно-білі щоки аж спаленіли. Вона глибоко вдихнула і мовила:

— Гаразд. Значить, так… До Відня ми прибудемо ввечері, після десятої, і нам обидвом треба буде знайти собі готель. То я й подумала, що буде набагато зручніше й економніше взяти один номер на двох. Ну от. Я це сказала. Що думаєте?

На відповідь Стентон не знайшовся, бо геть отетерів. Розумів, що, суто теоретично, ситуація могла розвиватися в цьому напрямі. Чоловік і жінка, які пообідали вдвох і випили трохи вина, завжди можуть опинитися разом у ліжку. Але відвертість Бернадет реально його приголомшила. Це було дуже сміливо навіть за мірками 2024-го.

— Щиро кажучи, — квапливо повела далі Бернадет, — я думаю про це ще відтоді, як ви сказали оте про жінок, що тримають половину неба. Ніколи в житті не чула нічого бодай наполовину такого прекрасного чи правдивого. Чесне слово, я, певно, віддалася би будь-кому, хто це сказав. Навіть не такому милому.

Досі Стентон ніколи не мав причин бути вдячним товаришу Мао. Тепер така причина у нього з’явилася.

26

Слова Бернадет дотримала й у залі очікування на загребському вокзалі сиділа окремо, та й квиток на віденський потяг узяла собі в інший вагон. Навіть за вечерею у вагоні-ресторані вона влаштувалася віддалік і лиш піднесла склянку на знак вітання.

Стентон був щиро вражений.

Насправді вона, звісно, мала рацію. Адже варто було їм заговорити, як одразу ж стало зрозуміло, що вони одне