Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Піду до Дунаю, з жалю утоплюся.
— Ти не топись, козаче, бо ти душу загубиш,
Ходім повінчаймося, коли вірно любиш.
Та за мої рушнички, а за твої гроші
Ходім повінчаймося, обоє хороші.
Поїхали вінчатися, аж нема попа дома.
— Чи твоя, чи моя нещаслива доля,
Що не застали свого попа дома?
— Запрягай, хлопку, та коня вороного,
Поїдем вінчаться до попа чужого.
— Та од села до села став кінь спотикаться,
Вернемось, серденько, не будем вінчаться.
НАД МОЇМИ ВОРОТАМИ ЧОРНА ХМАРА СТАЛА
Над моїми воротами чорна хмара стала,
А на мене, молодую, поговор та слава.
А я тую чорну хмару пером розмахаю,
Перебула весь поговор, перебуду й славу.
Я на славу родилася, в поговорі ізросла,
А я з ледачим зазналася, слави набралася.
— Куди ідеш, мій миленький, чи в чистое поле,
Кому ж мене уручаєш, мій ясний соколе?
— Уручаю, дівчинонько, другому такому,
Та не кажи тої правди, що мені самому.
— Ой як мені, козаченько, правди не казати,
Ой як возьме за рученьку та й стане питати.
— Не потурай, дівчинонько, його розмовоньці,
Держи розум і ум добрий в своїй головоньці.
— Держала розум і ум добрий, та упустила в воду,
Не уповала на худобу, ні на його вроду.
Ой ні вроди, ні худоби, ні стану, ні зросту,
Доведеться утопиться з високого мосту.
— Не топися, дівчинонько, бо душу загубиш,
Ходім, серце, повінчаймось, коли вірно любиш.
ПОВІЙ, ВІТРЕ БУЙНЕСЕНЬКИЙ, З ГЛИБОКОГО ЯРУ
— Повій, вітре буйнесенький, з глибокого яру,
Прибудь, прибудь, мій миленький, з далекого краю.
— Ой рад би я повіяти, так глибоко дуже,
Ой рад би я прибувати, так далеко дуже.
— Через воду нема ходу, нема й переброду,
Коли мене вірно любиш, бреди через воду.
— Половину води бреду, половину стану.
— Сватай мене, козаченько, не вводь мене в славу!
— Ой сама ти, дівчинонько, у славоньці ходиш,
Що пізненько, не раненько із улиці ходиш.
— Ой як мені, козаченько, рано ходити, —
Як возьмеш за рученьку, не можеш пустити.
— Не потурай, дівчинонько, моїй розмовоньці,
Держи розум і ум добрий в своїй головоньці.
— Ой держала розум добрий та пустила в воду,
Не уповала на худобу, лиш на його вроду.
Не уповала ні на воли, а ні на корови,
Лиш на його біле личко та й на чорні брови.
Були воли та корови, та й повиздихали;
Біле личко, чорні брови повік не злиняли.
З великою худобою треба рано встати,
А з вірною дружиною до полудня спати.
Великая худобонька все поза очима,
А вірная дружинонька все перед очима.
З великою худобою животу досада,
А з вірною дружиною серденьку одрада.
ПО ЧІМ ДІВКА СЛАВНА, ЧИ ПО ТІМ, ЩО БАГАТА
По чім дівка славна, чи по тім, що багата?
Хоч вона й багата — дурна, бісновата.
Вона, було, каже: «Не вживусь і в брата».
Вона, було, каже: «Нема краще над мене».
От що люди говорять по сім часі про тебе,
І по тім, що ти горда.
Гордость твоя превелика, ти високо несешся,
Сама єси не вгадаєш, кому доведешся;
Доведешся тому шевчику такому:
Шилом уколяє, дратвой протягає
І спатоньки ляже, правдоньки не скаже.
І по тім, що ти горда.
І хоть ткачику ти доведешся —
Човником кине, лядвою ударить
І спатоньки ляже, правдоньки не скаже.
І по тім, що ти горда.
По чім козак славен, чи по тім, що убогий?
Хоч він і убогий, так він не гордиться.
Та він звичай знає, кому поклониться.
І по тім козак славен.
Я ж думала, козак славен, а козак убогий,
Уповала ж я на брови, як баран на роги.
— Ой ти, дівко молодая, на віщо ж ти уповала?
Чи на брови соболеві, чи на стан статечний?
Не уповай на брови, бо не соболеві,
І стан не статечний, і сама возлюбит мня.
Ой ти, дівко молода, кому ти доведешся?
Доведешся тому п’яниці такому,
Що будеш учити — не вміє робити.
І пропаща ти навіки.
ОЙ У ПОЛІ КОНОПЕЛЬКИ, ВЕРХИ ЗЕЛЕНЕНЬКІ
Ой у полі конопельки, верхи зелененькі,
Милий милу покидає — вороги раденькі.
Не то щастя, не то доля, де багаті люди,
Не любляться да беруться, — їм життя не буде.
Ой хортуно зрадливая, що ж ти виробляєш,
Дала серцю завзнатися, з милим розлучаєш?
— Є у мене таке зіллє нижче перелазу,
Як дам тобі напитися, забудеш одразу.
— Буду пити черезчуру, а й краплі не впущу,
Тоді я тебе забуду, як очі заплющу.
ОЙ ПІДУ Я З СЕГО ХУТОРА, ПІДУ
Ой піду я з сего хутора, піду,
Та покину я всю вороженькам біду.
Та й оглянусь я за крутою горою,
Аж іде біда та й услід же за мною.
— Чого, бідо, чого ти учепилася?
— Тобі я, дівчино, тобі судилася.
— Чого, бідо, чого ти ув’язалася?
— З тобою, дівчино, з тобою зазналася.
— Багачу, багачу, я тебе давно знаю,
Не сватай мене, у мене коров немає.
— Хоч у тебе немає, я не буду докоряти.
— Хоч ти не будеш, так твоя мати:
«Уставай, невістко, уставай, молодая,
Подій коров, що від батька нагнала».
А у мого батенька лиха година мала,
Де б я тих собі сірих коров набрала?
У мене корови — тільки чорні брови,
У мене телиці — тільки карі очиці.
ОЙ ОД МОРЯ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.