Читати книгу - "Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко"

Степан підійшов до Мілани та зав’язав її руки мотузкою. Грубо та боляче затягнув, та байдуже штовхнув дівчину до виходу. Процесія вийшла на вулицю. Охоронець, що сперечався з командиром розвідників, хотів йти разом з ними, але Степан так не по доброму глянув на хлопця, що той злякався та залишився. Степан пішов першим, щось бурчав собі під носа. Різко смикнув мотузку, до якої була прив’язана Мілана. Руки занили від болю, але вона не видала ані звуку, пішла за командиром. Розвідники з візком, рушили останніми.

Обійшовши стадіон, група зупинилась за наказом Степана. Він повернувся до Мілани.

- Ми зараз йдемо за територію міста Сонця, - сухо та жорстко повідомив хлопець, - зараз ніч і нас не має бути видно абсолютно нікому. Вдягни шапку, - він витяг з кишені дві такі ж шапки як і у інших, - вдягай як вони і без питань. Взагалі рота не розкривай в мене і так настрою немає. Я не хочу ще й вислуховувати від зрадниці якісь пояснення. Зрозуміло?

Мілана погодилась, помахавши головою, та не сказавши ні слова. Степан вдягнув шапку та дочекався, коли це повторить і Мілана. Знову забурчав, підійшов та натягнув річь дівчині майже на очі, залишивши мінімальний просвіт для очей. Після цього, хлопець розвернувся до розвідників та передав ключ. Клітку відкрили, знизу витягли якісь ганчірки та накрили сплячого Іллю. Клітку закрили, ключ повернули. Все зробили без слів та пояснень.

Рушили далі. Та як тільки підійшли до воріт на територію поселення губернатора, Степан помахав рукою охоронцям.

- Степан, куди ти це зібрався вночі? – засміялась дівчина, що стояла на варті, - Ще й клітку прихопив з собою? Навіщо?

- Софійка, - лагідно мовив Степан, - ти як завжди про все мусиш знати? Але по-секрету, йду до Кільцевої дороги, на полювання. На цих Дитячих Іграх багато полонених заснуло, треба поповнюватись.

- Ну то ясно, - погодилась дівчина, голос якої пом’якшився від лагідних слів Степана, - та чого ти вночі ганяєш хлопців та дівчат?

- Не знаю, - підняв плечі Степан, - щось мені не до сну, відчуваю що буде улов.

Командир розвідників губернатора відправив повітряний поцілунок Софії та засміявся. Дівчина теж засміялась, але навіть в світлі смолоскипів, що були встановлені біля воріт, було видно як вона почервоніла.

Мілана стояла поряд та мовчала. Вже зараз в голові почалась якась плутанина. Вони мали йти до якогось Палацу Сну. Тепер вони йдуть до Кільцевої дороги ловити дітей. Та їй було сказано мовчати. Байдуже.

Діти пішли далі, та в цей момент другий охоронець, хлопець, що стояв мовчки зупинив Степана, перегородивши дорогу палицею.

- Я щось не зрозумів, - жорстко мовив він, - а чому ти ведеш одного з своїх розвідників як полоненого? – він мотнув головою на Мілану.

- Сергій, якщо не знаєш, не лізь, - на захист Степана виступила Софія, - це посвячення у розвідники так проходить. Наважишся приєднатись до них, сам через це пройдеш.

- Софійка, - знову лагідно відгукнувся Степан, - я ж кажу, ти все мусиш знати, - він підморгнув та засміявся.

Охоронцю все ж відповіді Степана та Софії було не достатньо та він наказав дівчині-охоронцю йти до Палацу губернатора, та спитати про загін розвідників. Софія фиркнула та сказала, що якщо йому треба хай сам йде. А вона не хоче опинитись полоненою на наступних Дитячих Іграх, покинувши поста. Охоронець наказав всім не рухатись, прибрав палицю та пішов на територію. Степан занервував, але не видавав емоцій, очікуючи того назад.

- Що це за клоун? – грубо спитав командир розвідників у своєї подруги, - Я наче не остання людина на рахунку губернатора.

- Не переймайся, - заспокоїла Софія, - він сам собі на голову накликає проблем. Ось побачиш.

- Та не хочу я нічого бачити, - не зупинявся Степан, - скоро ранок, я залишусь без нічого. Я маю йти.

- Ну то йди, - підняла плечі дівчина, - я скажу, що ти поспішав і не став чекати. Тим більше, що це наказ губернатора. Теж мені, знайшовся командир, - дівчина хитнула головою в сторону хлопця, який тільки що пішов питати дозволу.  

Розвідники пішли далі до виходу з міста Сонця. Степан помахав рукою Софії та смикнув мотузку з Міланою. Пройшли лісок та вийшли до поля. Йшли по земляній дорозі, до перехрестя. Саме тут дорога розходилась вліво та вправо. Вліво за декілька хвилин можна було вийти на ту саму Кільцеву дорогу. А вправо дорога вела до селища, в якому Мілана побувала в перший день на роботі розвідником. Це дівчина пам’ятала дуже добре, тому коли загін звернув направо, вона дуже здивувалась.

Та всі йшли мовчки, без слів. Степан йшов першим та вів дітей впевнено, як наче так і треба було. Мілана мовчала, хоча їй дуже хотілось спитати чи той не заснув? Але Степан так грубо себе поводив, що бажання допомагати йому не було ніякого. Байдуже.

Через годину дійшли того ж селища, що й було минулого разу. Світла ніде не було, місцеві діти завжди напоготові до небажаних гостей. В темряві в місячному сяйві було видно тіні багатьох хат та дворів. Та дійшовши до підліску, Степан підняв руку показуючи, щоб всі зупинились. Розвернувся, підійшов до Мілани та почав розв’язувати мотузку.

- А як же посвячення? – хрипко мовила Мілана, хмикнувши, - Я наче стала полоненою та не маю ніяких прав?

- Можна просто сказати «Дякую», - несподівано всміхнувся Степан, - Народ, закінчуємо цей цирк.