Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

XVIII

«Татарські овчарки, – сказав машиніст Лисун, – це дуже великі і дуже підходящі собаки. Коли вони самі, без хазяїна, побачать чужака, хоча б верству від кутану, то, будь покійний – гавкатимуть вони недовго, але й той чужак недовго житиме на світі.

Коли тобі трапиться таке, то довго не думай, лягай плацма на землю. Перед цим добре буває ще гукнути страшним голосом: „Ури“. Тоді собаки не візьмуться негайно рвати тебе на клоччя, а почекають, поки прийде хазяїн. Але і не думай од них одстрілятися, чи може ще й одбитися ціпком. Це собаки серйозні, голодні і їх у кожному кутані буває штук двадцять п’ять – тридцять».

За горою, коло круглого озера, що береги його вчорашній шторм укрив снігом, ми сіли в ямки і чекали, що пошле аллах. Десь далеко від моря заґелґотіли гуси. «Зникни», – сказав Лисун, і я зник у ямі.

Гуси кричали в ранішньому небі, але третій наш супутник, машиніст Косенко, обмотав вуха рушником і нічого не чув. Він ішов просто туди, звідки кричали птахи. Скільки ми йому не гукали, але він так і не повернувся, і коли гуси вилетіли над озером, вони не сіли, а, покрутившися трохи для пристойности, полетіли на інші озера, коло яких не було машиністів з обмотаними вухами. Робити було нічого. Ми з Лисуном убили ще по парі лопоносів,[137] підождали, поки їх підігнало вітром до берега, почепили їх у тороки і пішли пошукати хохітов. Незабаром Косенко зігнав величезний табун хохітов, штук на триста. Як срібна сітка, у чистім повітрі, став табун над озером і перейшов далі в степ. Лисун наздогнав Косенка, і вони пішли ліворуч ждати хохітов, а мені випало наганяти на них табун. Отже, я пішов правим боком озера і вийшов у степ, що поріс бур’янами і сохлим чагарником.

Хохітва – птиця тої самої породи, що й дрохва, тільки куди менша. Пізньої осени їх сила збивається в Даґестанському степу, і, коли морози не дуже по них ударяють, вони зостаються там через цілу зиму. Просто вбити хохітву не можна – не підпустить. Побачивши чоловіка з рушницею, хохітва ще кроків за триста здіймається вгору і всім табуном летить за якийсь кілометр від того місця. Наївна людина, що думає до них підповзти на вистріл, може повзти на животі цілу зиму, і так і не доповзти на потрібну дистанцію.

Особливо спокушає недосвідченого мисливця той факт, що навіть величезні табуни хохітви не тікають далеко від нього, а сідають просто перед очима, іноді не більше, як за півкілометра.

Але великою компанією можна добре на них пополювати. Коли частина мисливців самовіддано згодиться гнати хохітву в якийсь бік, то тим, хто засяде в засідці, добра буває пожива. Та дуже мало хто погоджується на нецікаву ролю нагінної собаки, тим більше, що щасливі власники двох чи трьох хохітов, звичаєм, забувають поділитися здобиччю з партнером. Вони тільки пробують, що другим разом буде їхня черга надати хохітву, а поки що кладуть дичину в свою торбу.

Мені чимало довелося йти. Я пройшов уже кілометрів зо два, переді мною заманячили якісь сірі, ніби прогнилі стіжки, ноги стомилися плутатися в бур'янах, а хохітов усе ще не було видко. Вони не могли провалитись крізь землю, я не бачив, щоб вони летіли. Значить, вони мусіли бути десь тут, якщо не втекли пішки під бур’янами – хохітва бігає дуже швидко, і не сякий пацан зможе її наздогнати, коли їй навіть не схочеться летіти.

Отже я покинув думати про хохітов і уявив собі зустріч з двома прекрасними тюрками. Ми трохи постояли б серед степу, і я почастував би їх цигарками, і може ці люб’язні, гостинні люди впросили б мене до себе в саклю. Дорогою я міг би дізнатися від них про ті місця, де зайців як насипано, вони могли б мені вказати той самий кущ ожини, в якому завжди можна знайти шакала, і може навіть ми пішли б з ними на засідку на вепра.

Вепра не так трудно вбити в засідці, там, де він п’є воду. Не влучити в таку десятипудову звірюгу, коли вона п’є воду, просто неможливо. За одним заходом я й пополював би і знищив би шкідника, який щоночі псує городи моїх гостинних хазяїв.

Поринувши в солодкі мрії, я й не помітив, що сірі прогнилі стіжки наблизились до мене і були тепер не далі, як на півкілометра. Десь сипло загавкав собака, потім другий. Мені здалося, що я маю згадати якусь неприємну річ, але в ту ж мить я забув про собак.

Просто переді мною, ступнів на п’ятдесят, у мальовничому безладді розсипано було якесь чудне сіре каміння, круглясте й конічне, якого я зроду не бачив у Даґестанських степах. Що це мало бути? Невже це був той самий табун, що так таємничо провалився крізь вогку від снігу землю.

Я ще раз глянув на каміння. Якщо це був колись табун птахів, то, він, очевидно, закам’янів тисячу років тому. З секунду я вагався, чи мені підійти глянути на чудне конічне каміння, а чи йти далі. Тоді я зробив крок у напрямі закам’янілого музею і в ту ж мить, без найменшого переходу, величезний табун знявся вгору і замерехтів у повітрі тисяччю срібних крил.

Я вистрелив двічі... одна, дві, три хохітви посипались на землю і стрибали між бур’янами. Я кинувся їх збирати, і в цей момент мене знов опанував той самий туманний, прикро неприємний спомин. Підранені хохітви врозтіч тікали від мене і тепер я вже ясно чув близькі, сиплі голоси собак.

Коли я управився підібрати пару хохітов і, тримаючи їх за шийки, ловив третю, з-поза бур’янів виринуло з п’ятеро собак. Передні вже не гавкали, а просто поволі йшли до мене. Чортова хохітва тікала прямо їм у зуби. Я вирішив, що з мене вистачить двох, і все ще, тримаючи їх у руках, – вони були живі, я не міг їх приторочити, почав помалу відступати.

Але я вже проходив у кожусі й важких чоботях кілометрів із двадцять, та й взагалі, навіть голий і свіжий я,