Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

очі зустрічаються з моїми. Він хитає головою, точнісінько так, як тоді, першого дня.

А хай йому грець!

Ендрю теж помічає садівника, але просто скидає руку й махає йому, наче анічогісінько незвичайного немає в тому, що він повертається

додому о пів на десяту ранку в супроводі жінки, яка не є його

законною дружиною. Перш ніж заїхати до гаража, він на мить зупиняє

автівку.

— Дай-но я дізнаюся, чи Ензо, бува, не зможе вивезти сміття… —

каже Ендрю.

Я збираюся вже попросити його, щоб він цього не робив, але, перш

ніж устигаю розтулити губи, Ендрю вислизає з автівки, лишивши

дверцята напіввідчиненими. Ензо задкує на крок, наче прагнучи

уникнути цієї розмови.

— Ciao, Ензо.

Ендрю широко усміхається садівникові. Господи мій Боже, який же

він вродливий, коли усміхається! На мить заплющуюся і здригаюся, згадавши його руки, які цієї ночі пестили найпотаємніші куточки мого

тіла.

— Мені потрібна ваша допомога.

Ензо мовчить. Просто дивиться.

— У нас проблема зі сміттям. — Ендрю вказує на чотири напхом

напхані сміттєві пакети, що стоять біля будинку. — Ми напередодні

увечері забули їх виставити за браму, щоб сміттєвоз забрав. Як гадаєте, чи могли б ви відвезти мішки на звалище своєю вантажівкою? Я

заплачу п’ятдесят баксів.

Ензо дивиться на мішки зі сміттям. Потім знову зводить очі на

Ендрю. Мовчить.

— Сміття, — повторює Ендрю. — На звалище. На сміттєзвалище.

Capisci? [21]

Ензо хитає головою.

Зціпивши зуби, Ендрю витягає гаманець із задньої кишені.

— Будь ласка, вивезіть сміття. Я дам вам… — Він порпається в

гаманці. — Сотню баксів. — Витягнувши купюри, він змахує ними в

Ензо попід носом. — Вивезіть це сміття. У вас є вантажівка. Вивезіть

його на звалище.

Аж тоді Ензо нарешті розтуляє губи.

— Ні. Я зайнятий.

— Так, але це наше подвір’я, і… — Ендрю зітхає, і знову розстібає

гаманець. — Дві сотні баксів. За одну подорож до сміттєзвалища.

Допоможіть мені. Будь ласка.

Спочатку мені здається, що Ензо відмовиться. Але він простягає руку

й забирає в Ендрю купюри. Відтак іде до будинку, забирає мішки зі

сміттям. Усі одразу, хоча м’язи його під рукавами білої футболки

помітно напружуються.

— Так, — каже Ендрю. — На звалище.

Ензо якусь мить дивиться на нього, а потім, з мішками в руках, іде

повз господаря будинку. Не сказавши ані слова, вкидає мішки до своєї

вантажівки і їде. Отже, схоже, до нього нарешті дійшло, що від нього

вимагають.

Ендрю повертається до автівки й сідає за кермо.

— Ну от, усе гаразд. Але подумати лишень, який він гівнюк!

— Здається, спочатку він просто тебе не зрозумів.

— Еге ж, не зрозумів він, — заводить Ендрю очі. — Цей хлоп

розуміє значно більше, ніж вдає. Він просто сподівався вициганити

якомога більше грошви.

Так, Ензо справді не виявляв надмірного бажання забирати сміття, але навряд чи через те, що хотів отримати більше грошей.

— Цей чувак мені не подобається, — бурмотить Ендрю. — Він

працює в усіх тутешніх будинках, але третину часу все одно товчеться

в нас. Він завжди тут, у нас на подвір’ї! Я зеленого поняття не маю, що

тут можна стільки часу робити!

— Але ж у вас направду найбільший будинок у цьому районі! —

зауважую я. — І найбільший моріжок.

— Так, але… — Ендрю проводжає очима вантажівку садівника, яка

їде вулицею. — Не знаю, словом. Я казав Ніні, щоб вона випровадила

його та найняла іншого садівника, але вона каже, що його послугами

користуються всі тутешні й він тут типу «найкращий».

Певна річ, від Ензо я не в захваті відтоді, як він не дуже чемно мене

відшив, але непокоюсь не через це. Я все ніяк не можу викинути з

голови те, як він тоді італійською просичав «небезпека» — того, першого мого робочого дня. А ще він боїться розгнівати Ніну, хай

навіть з його габаритами він міг би одним пальцем її роздушити. Чи

Ендрю в курсі, що Ензо недолюблює його дружину?

Ну, хай там як, я йому про це точно не розповідатиму.

21 Ви мене розумієте? ( італ. )

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

Ніна, яка відвозила Сесілію до табору, повертається додому близько

другої дня. Вона привозить чотири величезні пакети із закупами —

дорогою додому влаштувала імпровізований набіг на крамниці.

Пакунки вона без зайвих церемоній вивантажує на підлогу у вітальні.

— Я знайшла таку дивовижну крамничку! — каже вона мені. — І

просто не змогла втриматися.

— Чудово! — озиваюся з ентузіазмом, якого не відчуваю.

У Ніни пашать щоки, під пахвами темні плями,