read-books.club » Фантастика » Барва чарів 📚 - Українською

Читати книгу - "Барва чарів"

159
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Барва чарів" автора Террі Пратчетт. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:
залишивши здогадливого гідрофоба із вологою рукою корчитися на балконі. Певний час позаду лунали крики, але згодом, коли квапливо завернули в поперечний прохід і перетнули ще одне внутрішнє подвір’я, галас переслідування затих.

Зрештою, Буйвітер помітив безпечні на вигляд двері. Він зазирнув усередину, переконався, що приміщення порожнє, затягнув туди Двоквіта і міцно зачинив за собою. Тоді притулився до дверей, важко дихаючи й сичачи.

— Ми безнадійно заблукали в палаці. А з цього острова нам не втекти, — захекано говорив він, — Більш того, ми... гей! — закінчив чарівник, коли вміст тієї кімнати просочився у його розладжені зорові нерви.

Двоквіт у цей час уже витріщався на стіни.

Кімната була дивовижною, адже вміщала в собі весь Усесвіт.

Смерть сидів у Своєму саду і проводив точилом по лезу коси. Вона була такою гострою, що побіжний вітерець, який був великою рідкістю у спокійному садку Смерті, розсікався на два заплутані легковії. Сад розташувався на безпечному плоскогір’ї з виглядом на хитросплетені виміри Плаского світу, за якими височіли морозні, спокійні, безмовні та превисоченні гори Вічності.

«Жжух!» — рухався камінь по лезу. Смерть мугикав панахиду і вистукував кістлявою ногою по вкритій інеєм кам’янистій землі.

Зі сторони померхлого фруктового саду, де цвіли нічні яблука, почулися кроки і нудотно-солодкий запах розчавлених лілій. Сердито звівши голову, Смерть помітив темні, наче нетрі, очі, наповнені віддаленими зірками, яким немає подоби у знайомих сузір’ях Сьогочасного всесвіту.

Смерть і Фатум зустрілися поглядами. Косар, звісно ж, вишкірив зуби. Створений лиш із костей, Він тільки те й робив, що шкірився. Смерть продовжував гострити косу, награючи́ бруском ритмічну мелодію по її лезу.

— Маю для тебе завдання, — мовив Фатум. Його слова пролунали повз лезо коси і ніжно розсіклися на дві смуги голосних та приголосних.

— У МЕНЕ ДОСИТЬ ЗАВДАНЬ НА СЬОГОДНІ, — мовив Смерть обтяжливим, наче нейтроній, голосом, — НАВІТЬ У ЦЮ МИТЬ БІЛА ЧУМА ПОРЯДКУЄ У ПСЕВДОПОЛІСІ, І Я ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗВІЛЬНИТИ БАГАТЬОХ МЕШКАНЦІВ МІСТА З-ПІД ЇЇ ВЛАДИ. ТАКОЇ ЧУМИ НЕ БАЧИЛИ ВЖЕ СОТНІ РОКІВ. ТЕПЕР ОБОВ’ЯЗОК ВЕЛИТЬ МЕНІ БРОДИТИ ПО ВУЛИЦЯХ ЦЬОГО МІСТА.

— Я про маленького мандрівника і безчесного чарівника, — тихо промовив Фатум, сідаючи поряд із кістлявою статурою Смерті у чорному плащі та дивлячись униз на віддалений багатогранний самоцвіт (такий мав вигляд з цієї зручної міжпросторової позиції Плаский світ).

Мелодія коси спинилась.

— Вони помруть за кілька годин, — мовив Фатум. — Така їхня доля.

Смерть заворушився і продовжив гострити лезо.

— Я гадав, що тебе це втішить, — провадив далі Фатум.

Смерть знизав плечима — на скелетові цей жест виглядає неабияк виразно.

— Я Й СПРАВДІ ОДНОГО РАЗУ НЕВПИННО ПОЛЮВАВ НА НИХ, — мовив він, — АЖ ПОТІМ МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, ЩО РАНО ЧИ ПІЗНО УСІ ПОМРУТЬ. ЗРЕШТОЮ, ВСЕ ГИНЕ. «МЕНЕ МОЖНА ОБМАНУТИ, АЛЕ НЕ ПОЗБУТИСЯ», — СКАЗАВ Я СОБІ. НАВІЩО ПЕРЕЙМАТИСЯ?

— Мене теж не позбутися, — випалив Фатум.

— ТАК, Я ЧУВ ПРО ЦЕ, — з тією ж посмішкою мовив Смерть.

— Досить! — вигукнув Фатум, різко скочивши на ноги. — Вони помруть! — закінчив він і зник у клапті блакитного полум’я.

Смерть кивнув собі і продовжив роботу бруском. За кілька хвилин, вдовольнившись бажаною гостротою коси, Він підвівся і підніс лезо до товстої і смердючої свічки, яка палала на краю лавки. Спритно змахнувши косою двічі Він розсік полум’я на три яскраві світлячки. Смерть вишкірив зуби.

Невдовзі Він уже сідлав Свого білого жеребця, якого тримав у стайні, розташованій в задній частині домівки. Худобина дружньо тицьнув носом у Смерть; у нього були багряні очі та лискучі, немов масний шовк, боки. Однак, це був справжнісінький кінь з плоті й крові, і цілком імовірно, що за ним доглядали значно краще, ніж за більшістю інших в’ючних тварин Плаского світу. Смерть не був жорстоким господарем. Він важив не багато, а сакви, які частенько були битком набиті, не важили ані грама.

— Усі ці світи! — мовив Двоквіт. — Вони дивовижні!

Буйвітер щось буркнув собі під ніс і продовжив насторожено переміщатися по вцяткованій зірками кімнаті. Двоквіт підійшов до мудрованої астролябії, у центрі якої розташована вся Великоа’туїнсько-слоново-дискова система, викувана з міді та оздоблена крихітними коштовностями. Довкола неї кружляли зірки та планети на красивих срібних дротиках.

— Дивовижно! — повторив Двоквіт. Стіни прикрашали величезні гобелени зі смоляно-чорного оксамиту, на яких красувалися крихітні фосфоресцентні насіння перлин. Споглядаючи їхнє сяйво, прихожий неначе занурювався у подорож по міжгалактичному лимані. На різноманітних мольбертах стояли велетенські ескізи. Дивлячись із різних сторін Межтину можна помітити, що на них зображено Великого А’Туїна з ретельно окресленими лусками й кратерами. Двоквіт дивився на нього зі замисленим поглядом.

У той же час, Буйвітер глибоко непокоївся. Найбільше його турбували два костюми, що висіли на опорах посеред приміщення. Він стривожено обійшов їх навкруги.

На вигляд вони наче пошиті з тонкої білої шкіри. Крім того, костюми мали ремені, мідні патрубки та інші зовсім невідомі й підозрілі приладдя. Лосини були заправлені у високі чоботи з товстою підошвою, а рукави запхані у великі та гнучкі рукавиці. Найдивогляднішим серед усього були великі мідні шоломи, які, вочевидь, фіксувалися на важких обручах довкола шиї. Вони, мабуть, зовсім не годилися для захисту — найпростіша шпага з легкістю розколола б їх, навіть якщо б не поцілила в ті сміховинні маленькі скляні віконечка попереду. На верхівках шоломів настовбурчувалися гребені білих пір’їнок, які лише псували зовнішній вигляд.

У Буйвітра з’явилися невтішні проблиски підозр стосовно цих костюмів.

Попереду стояв стіл, вкритий небесними мапами і клаптями пергаментів, розписаних цифрами. Буйвітер дійшов висновку, що кому б не належали ці костюми (за винятком безталанних моряків, які могли випадково потрапити сюди; їх не слід враховувати) — вони готові відчайдушно відправитись туди, де ще не ступала нога сміливців. Це викликало не тільки підозри, а й жахливе передчуття.

Він обернувся і побачив Двоквіта, на обличчі якого був такий вираз, немов йому щось спало на думку.

— Ні… — одразу випалив Буйвітер. Двоквіт не звернув уваги.

— Богиня говорила, що двох чоловіків відправлять за Край, — мовив Двоквіт з блиском в очах. — І пам’ятаєш, троль Тетіс казав, що для подорожі за Край потрібен певний захист? Крулійці винайшли його. Ці костюми — космічна броня.

— Як на мене, вони надто тісні, — швидко відказав Буйвітер і вхопив Двоквіта за руку. — Ходімо, нічого нам тут затримуватись…

— Чому ти

1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Барва чарів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Барва чарів"