Читати книгу - "Барва чарів"

— Я навідувала його кілька разів.

— І, Двоквіте, це Панна. Просто Панна, гаразд? Більше нічого. Не треба називати її інакше, зрозумів? — розпачливо продовжив він, кидаючи значущі погляди, які чоловічкові були, як горохом до стіни.

Буйвітер тремтів. Він, певна річ, не був атеїстом; на Диску боги не жаліли атеїстів. У тих небагатьох випадках, коли він мав трохи більше монет у кишені, завжди кидав кілька мідяків у скриньку якогось храму, вважаючи, що чим більше друзів — тим краще. Однак зазвичай він не турбував Богів і сподівався, що й вони не турбуватимуть його. Життя й без того складне.

Проте певні двоє богів були неабияк жахливими. Решта богів поводилися зазвичай просто, як великі люди, полюбляли вино, війну та любощі. Але Фатум і Панна були моторошними.

У Божественному кварталі Анх-Морпорка Фатум мав невеличкий, похмурий, сірий храм, у якому темними ночами збиралися сухорляві, із запалими очима віряни на свої призначені долею та цілком марні богослужіння. У Панни не було жодного храму, та вона була чи не наймогутнішою богинею за цілу історію Створення. Декілька зухваліших членів Спілки азартних гравців якось у найглибших підвалах Спілки експериментували зі способом поклоніння, і всі до тижня часу померли через злидні, убивство або просто Смерть. Вона була Богинею, яку не можна називати: хто її шукав — ніколи не знаходив, зате відомо, що вона приходила на допомогу в час крайньої потреби. Але знову ж таки, деколи та й не приходила. От така була. Їй не подобалося цокання вервичок, але притягував звук гральних кубиків. Ніхто не знав, яка Вона на вигляд, хоча неодноразово бувало, що той, чиє життя залежало від того, яка випаде карта, піднімав після роздавання руку й дивився Їй просто в обличчя. Часом, звісно, й ні. З усіх богів Панна була водночас і найбільш бажаною, і найбільш проклятущою.

— У нас немає богів там, звідки я, — сказав Двоквіт.

— Авжеж є, — відповіла Панна. — Усі мають богів. Просто не вважають їх за богів.

Буйвітер нараз отямився.

— Послухайте, — сказав він. — Не хочу здаватися нетерплячим, але за кілька хвилин у ці двері ввійдуть люди, які нас звідси виведуть і вб’ють.

— Так, — мовила Панна.

— Гадаю, Ви могли би сказати навіщо? — спитав Двоквіт.

— Так, — відповіла Панна. — Крулійці мають намір спустити за край Диску бронзовий корабель. Їхня основна мета — дізнатися стать А’Туїна, Світової черепахи.

— Схоже на якесь безглуздя, — озвався Буйвітер.

— Ні. Подумай. Одного разу десь у неозорій ночі, якою ми пересуваємося, Великий А’Туїн може зустріти когось із виду заврів ґалактичних. Чи будуть вони битися? А чи паруватися? Дрібка уяви доведе, що стать Великого А’Туїна для нас може бути вкрай важлива. Принаймні так кажуть крулійці.

Буйвітер старався відганяти від себе думки про парування Світових черепах. І то було дуже непросто.

— Отож, — вела далі богиня, — хочуть спустити цей корабель із двома мореплавцями на борту. Це стане зенітом десятилітніх досліджень. Це також буде вельми небезпечно для мандрівників. Тому, аби зменшити ризик, верховний астроном Крулу запропонував угоду Фатумові, що в мить запуску принесе йому в жертву двох людей. Фатум, зі свого боку, погодився змилуватися над космічним кораблем. Чудова угода, правда ж?

— То ми і є ті жертви, — сказав Буйвітер.

— Так.

— Я не думав, що Фатум приймає такі угоди. Гадав, що Він невблаганний, — зазначив чарівник.

— Зазвичай так. Але певний час ви обоє були йому, як сіль в оці. Він зажадав, щоби жертвами стали саме ви. Фатум дозволив вам утекти від піратів. Він же дозволив вам прибитися до Межтину. Часами Фатум буває страшенно підлим богом.

Настало затишшя. Жабка зітхнула й почвалала під стіл.

— Але ж Ви можете нам допомогти? — утрутився Двоквіт.

— Ви мене потішаєте, — сказала Панна. — Я схильна до сентиментів. Ви б це знали, якби захоплювалися азартними іграми. Отож деякий час я подорожувала в голові жаби, яку ви через своє добре серце врятували, бо ж відомо, що нікому не подобається дивитися, як слабких та безпорадних істот несе назустріч їхній смерті.

— Дякуємо, — мовив Буйвітер.

— Усі сили Фатуму спрямовані проти вас, — сказала Панна. — Але все, що я можу, то це дати вам один шанс. Лиш один, маленький шанс. Решта залежить від вас самих.

Панна щезла.

— Ого, — озвався по хвилі Двоквіт. — Це ж я вперше богиню побачив.

Розчахнулися двері. Увійшов Ґарартра, виставивши перед себе чарівну паличку. За ним стояли двоє охоронців, озброєні більш традиційно — мечами.

— О, — промовив він по-товариськи. — Бачу, ви вже готові.

«Готові», — пролунав голос у голові Буйвітра.

Пляшка, кинута чаклуном вісім годин тому та замкнута чарами в особистому часовому просторі, продовжувала висіти у повітрі. Однак, протягом цього часу первинна мана чарів поступово втрачала свою силу. Коли їй забракло енергії, яка протидіяла силі закономірного та могутнього Всесвіту, Реальність миттєво взяла гору. Це стало очевидним фактом, коли пляшка раптово виконала заключну частину параболи, розбилася об бічну частину голови старшого розпорядника гостей, обсипала вартових склом та облила їх медузовим вином.

Буйвітер ухопив Двоквіта за руку, вгатив найближчого вартового у пах і потягнув остовпілого туриста в коридор. Ще до того, як Ґарартра знепритомнів від удару і повалився на землю, двоє гостей уже накивали п’ятами вдалечині.

Буйвітер ковзнув за ріг і опинився на балконі, який розтягнувся на усі чотири сторони внутрішнього подвір’я. Більшу частину долівки займав декоративний ставок, у якому серед водяних лілій засмагали черепахи.

Перед Буйвітром стояло двійко дуже здивованих чарівників у прикметних мантіях кваліфікованих гідрофобів темно-блакитного і чорного кольорів. Один із них, більш здогадливий, ніж його супутник, здійняв руку і промовив перші слова закляття.

Буйвітер почув різкий короткий звук — це Двоквіт плюнув на руку гідрофоба. Той заволав і відсмикнув руку, наче її вжалило.

Інший не встиг навіть пальцем ворухнути, як Буйвітер уже кинувся на нього, шалено розмахуючи кулаками. Жах додав сили і він одним дужим ударом перекинув чоловіка через поручні балкона у ставок, із яким сталося дещо дуже дивне; вода розійшлася, наче у неї плюхнулася величезна невидима куля, залишивши гідрофоба волати, зависаючи у власному відразливому полі.

Двоквіт із захватом дивився на Буйвітра, аж доки той не вхопив його за плече, вказуючи на ймовірно безпечний шлях. Вони рушили,