Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

бо ти знаєш, що я все-таки маю рацію. І байдуже, бачив я її до цього чи ні. — Він намагався врозумити дружину. — Із, ти ж бачила, ким вона стала. Це все через нас. — Чоловік відвернувся. — Із, я багато чого пережив на війні. Речі, про які я ніколи не розповідав тобі й не збираюсь. Господи, я робив таке… — Він стиснув руки в кулаки, і його щелепи напружились. — Я поклявся, що ніколи не змушу когось страждати, якщо в моїх силах буде цьому зарадити. Ти думаєш, чому я пішов на маяк доглядачем? Бо розраховував, що, можливо, міг би комусь допомогти, наприклад, урятувати якогось бідолаху із судна, що зазнало трощі. А тепер бачу, у що я встряв. Я б ворогові не побажав того, що через нас пережила Ханна Ронфельдт! — Він замовчав, добираючи потрібні слова. — Боже, у Франції я збагнув, що ти вже щасливчик, якщо в тебе є їжа та зуби, щоб її жувати. — Він на мить замовк, адже на нього нахлинули спогади. — Тому, коли я зустрів тебе і ти навіть звернула на мене увагу, я відчув себе на сьомому небі від щастя. — Він замовчав. — Що ж ми за люди, Ізі? У які ігри ми граємо? Я присягнувся, що буду поряд з тобою в горі та радості, Ізабель, у горі та радості! І скидається на те, що радісного зараз мало, — сказав він і великими кроками пішов геть.

Дівчинка заворожено стояла біля задніх дверей, спостерігаючи кінець розмови. Вона ще зроду не чула, щоб татко так довго й голосно говорив. І ніколи не бачила, щоб він плакав.

— Її ніде нема! — цими словами Ізабель зустріла Тома, коли вони з Блуї повернулися в кухню по обіді. — Люсі! Я залишила її гратися з котом надворі, поки спаковувала речі. Я думала, мама наглядає за нею. А мама думала, що я.

— Заспокойся! Заспокойся, Із! — сказав Том і взяв її руки у свої. — Давай подумаємо спокійно. Коли ти востаннє її бачила?

— Годину тому. Максимум дві.

— Коли ти зрозуміла, що вона зникла?

— Щойно. Тато пішов пошукати її у кущах за будинком.

Партаґез оточували зарості кущів, а відразу за садом Ґрейсмарків з охайними та доглянутими газонами простягалися акри австралійських вічнозелених чагарників, що вели до лісу.

— Томе, дякувати Богові, ти повернувся! — вигукнула Віолетта, яка прибігла на веранду. — Мені дуже шкода, це все моя провина. Я мала б наглядати за нею. Білл пішов шукати Люсі на стару дорогу лісорубів.

— Є ще якісь місця, куди б вона могла вирушити? — До Тома повернулася здатність практично мислити й діяти. — Місця, про які ви з Біллом їй, можливо, розповідали?

— Вона може бути будь-де, — сказала Віолетта, хитаючи головою.

— Томе, там водяться змії та червоноспинні отруйні павуки. Хай береже нас Господь! — причитала Ізабель.

Блуї голосно втрутився в розмову:

— Коли я був малим, то цілими днями сидів у цих чагарниках, пані Шерборн. З нею все буде гаразд. Ми її знайдемо, не турбуйтеся. Ходімо, Томе!

— Із, ми з Блуї підемо в напрямку кущів і подивимося, чи є там якісь сліди. А ти подивись у саду і біля будинку. Віолетто, перевірте будинок ще раз: усі шафи та під ліжками. Скрізь, де вона могла б шукати кота. Якщо за годину ми їх не знайдемо, то звернемося по допомогу в поліцію і залучимо до пошуків тубільців, які чудово знають тутешні місця.

Після слова «поліція» Ізабель метнула на чоловіка пронизливий погляд.

— До цього не дійде, — промовив Блуї. — Ми знайдемо її цілу та неушкоджену, пані Шерборн, почекайте й побачите, що я мав рацію.

Лише коли вони відійшли настільки далеко, щоб жінки не чули, Блуї сказав Томові:

— Сподіватимемося, що вона шуміла, коли йшла крізь кущі. Змії вдень сплять. Вони відповзають на узбіччя, якщо чують, що хтось наближається. Але якщо їх застати зненацька… А вона вже колись отак зникала?

— Вона ніколи, в дідька, нікуди не зникала! — різко відповів Том. — Вибач, Блуї. Я не хотів. Вона просто не має відчуття відстані. На Янусі все розташовано нібито близько від дому.

Вони йшли вперед, вигукуючи ім’я дівчинки й марно чекаючи, що та відгукнеться. Чоловіки рухалися тепер ледве помітною стежкою, майже повністю в заростях у зріст дорослої людини, проте внизу гілок не було й утворювався порожній простір, зі своїм зростом Люсі тут легко могла б пройти.

Через п’ятнадцять хвилин стежка вивела їх на галявинку, тепер вона розходилась у двох протилежних напрямках.

— Тут дуже багато подібних стежок, — сказав Блуї. — У старі часи лісоруби розчищали собі шлях, шукаючи хороші місця для заготівлі дерев. Тут і там усе ще залишились ями в ґрунті, викопані для вимочування деревини, і в них після дощу збирається вода, тому будь уважним. Їх зазвичай не видно, — сказав молодий чоловік, маючи на увазі вириті колодязі, заповнені водою з підземних джерел.

Дитина, яка виросла на маяку, мало чого боялася. Вона знала, що не можна занадто близько підходити до краю скель. Розуміла, що павуки можуть укусити і їх треба остерігатись. Вона усвідомлювала, що не слід плавати, якщо мами чи тата немає поруч. У воді могла відрізнити плавець дружнього дельфіна, що то з’являвся, то зникав на хвилях, від плавця акули, який стійко розсікав поверхню води. У Партаґезі, коли Люсі тягнула кота за хвіст, він міг подряпати її. На цьому уявлення дівчинки про небезпеку закінчувалися.

Саме тому коли вона вийшла за Табатою-Теббі за межі саду, то навіть не підозрювала, що може загубитися. Невдовзі Люсі зрозуміла, що кіт десь зник, але було вже запізно: вона зайшла надто далеко, щоб тим самим шляхом повернутися додому, і що більше шукала дорогу назад, то далі відходила.

Нарешті дівчинка вийшла на галявину, де сіла біля колоди. Вона роздивилася навсібіч. Тут були мурахи-воїни, від яких треба триматись подалі, тому Люсі відсунулась на безпечну відстань від доріжки, яку вони прокладали. Вона не боялася, бо мама ж і тато її знайдуть.

Поки дівчинка сиділа там, малюючи паличкою картинки на піску, вона помітила дивну істоту, трішки більшу за палець. Створіння не було схоже ні на що, бачене Люсі до цього: довге тільце, ніжки, як у комахи чи павука, лише спереду дві товсті