Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Гей, народ православний! — шепочу в щілину. — Сидіть тихо! Свої... Якщо зрозуміли, подайте знак.

Декілька миттєвостей стоїть тиша, потім зсередини доноситься тихе, але виразне покашлювання. За кілька секунд — ще раз. Чудово.

У визволенні полонених, як у порятунку потопаючих, — головне, щоб із собою не прихопили. На радощах.

Але, оскільки береженого і Бог береже, я лише трохи прочиняю двері. Нормально. Обійшлося без ексцесів. Терплячі попалися. Досвідчені... Ось тільки на воїнів мало схожі. Я, звичайно, не знавець у староросійських уніформах і мундирах, але все ж таки якась схожість має бути. Зрозуміло, що без погонів і шевронів, але крій каптана, колір... А всередині стодоли було близько дюжини чоловіків середнього віку. Одягнених хто у що спроможний, а із загального було тільки одне — окладисті, русяві бороди. Не надто довгі, але й не такі, щоби за місяць відростити.

— Слава Ісусу Христу.

— Навіки слава… — відповів один. Загалом нічим особливим із гурту не виділяється. Може, тільки ведмежою будовою та поглядом холодних, сірих очей.

Такий самий погляд був у першого зустрінутого мною в цьому світі воїна, боярського сина Дмитра. Обличчя рум'яне, посмішка на губах грає, а погляд як мізерикордія. Тільки зроби зайвий рух чи брякни що не так, миттю від тягаря і турбот життєвих позбавить.

— Ти хто?

— Отже, православні. Слухайте уважно. Зайві розмови вести ніколи. Вартового я зняв, решта свеїв сплять. Але не вічним сном. Тому робимо так… Встаєте і по одному підходьте до мене. Я розрізаю мотузки, а ви так само по одному, тихенько ховаєтеся за стодолою. Там розминаєте руки-ноги, а потім пірнаєте в яр. Не поспішайте... За стодолою вас не видно, а от якщо піднімете шум у чагарнику — шведи можуть і прокинутися. Зброю вартового не чіпати! Один спис вам не допоможе, а боєць на посту без зброї — якщо хтось на нього гляне — одразу підозру викличе. Все зрозуміло? Повторювати не треба?

— Не треба, пане… — за всіх одразу відповідає той самий похмурий здоровань. — Іван... Пішов…

Найближчий до мене бранець мовчки підводиться і простягає руки.

Двома помахами ножа перерізаю спершу шкіряні ремені на ногах, потім на зап'ястях.

Іван зображує щось подібне до поклону і виглядає за двері. Ще мить, і виходить назовні. Затамувавши подих, усі чекають. Я теж… Тиша. Потім лунає легке постукування по задній стіні стодоли.

Є контакт…

— Кіндратій, — правильно оцінивши ситуацію, продовжує розпоряджатися старший серед русичів.

Користуючись моментом, дивлюся уважніше. Що там система повідомить?

«Сергій Калита. Гість новгородський»

Ух ти! Оце так зустріч. Справді тісний світ. Куди не плюнь — неодмінно потрапиш у знайомця. Навіть п'яти рукостискань не треба. Ну-ну… Гість заморський. Думав, розбіжимося? Ні — є тема для розмови. Не личить дівчат закоханих, навіть остогидлих, бусурманам у гарем продавати. На Агнешку мені начхати, але вона не сама по собі — а кохана бойового товариша.

— Лука...

Третій пішов. А шведи ні вухом, ні рилом. Добре. Але все одно нічого дзьобом траскати. Фортуна вона така. Усміхається, усміхається... а потім як клацне зубами.