Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Вона знала, що Андрій подбає про Зою, а отже їй не варто переживати, судячи з того, що дівчина сама до нього тягнулась, Андрію вдалось приручити її. Ревність дівчини тому показник. Така войовнича була вдень, навіть валізу кинула в жінку, чим немало її здивувала.

Однак, на іншому кінці міста Віктор, натхненний розмовою з тією, завдяки якій досі дихає, обдумував, як йому бути далі. Просто забрати Ладу в Андрія не вийде. Союзи Донора і Реципієнта, якщо він зареєстрований офіційно не розривались. Хоча можна було знайти вихід.

Він був один. І цілком влаштовував чоловіка. Байдуже, що то був його останній живий родич. Зараз була Лада єдиною, хто його хвилював, всі інші лише пішаки в його грі. Навіть маленька Зоя. Шкода дівчиська, кмітлива така.

Віктору було цікаво, чи спробує вона виконати його завдання. Всього одне. Але як боляче вдарить по репутації Андрія. По його самооцінці.

Червоний продовжував вертіти свій телефон. Сумніваючись в правильності прийнятого рішення. Але потім таки відкрив діалог з новим номером. Сподіваючись, що дівчина побачить його подарунок їй. Все-таки їм варто було бути на зв’язку, раз вже взялись бути партнерами.

“Ну що, пташко. Надіюсь твоя ніч пройшла вдало. Прийшов час віддавати борги. Пам’ятаєш те, що ти мені обіцяла? Так от, я чекаю від тебе жовту флешкарту. Сейф в кабінеті Андрія, під столом. Пароль 569455” — Так звучало його послання дівчині.

Віктор був впевнений, що вона його прочитає. Нехай не зараз - пізніше. Він зачекає. Головне, що перший крок зроблено. Він забере своє. Він забере в нього Ладу, а заодно і життя.