Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Він у операційній.

— Операційній? — Джеррі грубо реготнув. — Тобто він дивиться, як машина щось обирає та змішує. Гаразд, тоді Чун.

Медики завагалися.

— Що таке? Не кажіть мені, що сьогодні зранку всі ваші консультанти заробляють гроші.

— Ні, просто… — найближчий до мене чоловік змахнув рукою. — Просто процедура не дозволяє пускати його у притомному стані.

— Не свисти мені тут про процедуру, — Джеррі добре зображав людину, готову вибухнути від люті. — А процедура дозволяла дати цьому кавалку гівна вибратись і розгромити мій заклад після того, як я його сюди послав? Це, блін, процедура дозволяла? Дозволяла?

Запала тиша. Я поглянув на бластер і «Немекс», які Джеррі запхав собі за пояс, і оцінив кути. Джеррі знову схопив мене за комір і знову тицьнув пістолетом мені під підборіддя. Гнівно зиркнув на медиків і заговорив зі своєрідним вимушеним спокоєм.

— Він не ворушиться. Ясно? Часу на цю маячню немає. Ми підемо до Чуна. А тепер ідіть.

Вони повірили. Тут би повірив хто завгодно. Якщо на людей чинити сильний тиск, вони, як правило, піддаються. Поступаються вищій владі або тому, в кого є ствол. Ці люди були втомлені й налякані. Ми побігли коридорами. Повз операційну — чи то ту, в якій я прокинувся, чи то якусь схожу. Я мигцем побачив постаті, що зібралися довкола операційної платформи, та автохірурга, який по-павучому рухався над ними. Ще за десяток кроків хтось увійшов у коридор позаду нас.

— Секундочку.

Голос був інтелігентний, майже спокійний, але медики та Джеррі від нього застигли. Повернувшись, ми побачили високу постать у блакитному халаті, заляпаних кров’ю напилених хірургічних рукавичках і масці, яку вона тепер підняла витонченим великим і вказівним пальцями руки. Лице під нею відзначалося м’якою красою: засмага, квадратна щелепа, блакитні очі — Компетентний Чоловік року, люб’язно наданий якимось дорогим салоном краси.

— Міллере, — промовив Джеррі.

— Що саме тут відбувається? Куро, — високий чоловік повернувся до санітарки, — ти надто розумна, щоб водити тут піддослідних, яким не давали снодійного.

— Так, сер. Пан Седака наполіг на тому, що це не ризиковано. Він сказав, що поспішає. На зустріч із директором Чуном.

— Мене не обходить, як сильно він поспішає, — Міллер крутнувся до Джеррі, підозріливо примруживши очі. — Седако, ти з глузду з’їхав? Це що, по-твоєму, галерея для відвідувачів? У мене тут клієнти. Впізнавані обличчя. Куро, негайно введи цій людині снодійне.

«Ой, ну, добре. Талан вічним не буває.»

Я активізувався. Перш ніж Куро встигла витягнути з торби безголковий шприц, я висмикнув у Джеррі з-за пояса і «Немекс», і бластер та крутнувся, здійнявши стрілянину. Куро та двоє її колег попадали з численними ушкодженнями. Бездоганну білизну позаду них заляпало кров’ю. Міллер устиг обурено закричати, а тоді я вистрілив із «Немекса» йому в рота. Джеррі просто задкував від мене, досі неміцно тримаючи в руці розряджений «Філіпс». Я швидко підняв бластер.

— Послухай, я ж, блін, зробив усе, що міг, я…

Спалахнув промінь, і його голова вибухнула.

Раптово запала тиша, і я повернувся до дверей операційної та проштовхнувся крізь них. Невелика групка постатей в бездоганних костюмах відійшла від столу, на якому було розкладено молодий жіночий чохол, і витріщилася на мене з-за забутих хірургічних масок. Лише автохірург спокійно продовжував працювати, роблячи гладенькі розрізи та припалюючи рани з різким тихим шкварчанням. Із невеликих металевих тарілок, зібраних біля голови піддослідної, визирали розпливчасті грудки чогось яскраво-червоного. Це скидалося на початок якогось містичного бенкету.

Жінка на столі була Луїзою.

В операційній перебувало п’ятеро чоловіків і жінок, і я перебив їх усіх, поки вони на мене витріщалися. Тоді я з бластера розніс на шматки автохірурга і пройшовся променем по решті обладнання у приміщенні. З усіх стін завили сирени. У цьому хоровому вереску я обійшов приміщення та забезпечив реальну смерть усім присутнім.

Зовні теж звучали тривожні сигнали. Двоє учасників медичної бригади ще були живі. Куро вдалося проповзти з десяток метрів коридором, лишаючи по собі широкий слід із власної крові, а один з її колег-чоловіків, заслабкий, щоб утекти, намагався спертися на стіну. Підлога під ним була слизька, і він постійно зісковзував назад. Я проігнорував його й пішов за жінкою. Почувши мої кроки, вона зупинилася, озирнулася, а тоді знову несамовито поповзла. Я зупинив її, поставивши ногу їй між плечей, а тоді копняком перевернув на спину.

Ми одну довгу мить дивилися одне на одного, а тоді я згадав, з яким незворушним обличчям вона приспала мене попередньої ночі. Я підняв бластер, показуючи його їй.

— Реальна смерть, — промовив я й натиснув на спусковий гачок.

Я повернувся до останнього санітара, який після побаченого відчайдушно задкував від мене. Я зігнувся перед ним. У нас над головами то голосніше, то тихіше волали тривожні сигнали, наче пропащі душі.

— Господи, — простогнав він, коли я наставив бластер на його обличчя. — Господи, я ж просто тут працюю.

— Цього досить, — сказав я йому.

За воєм сирен бластера було майже не чути.

Подібним чином я хутко розібрався з третім санітаром, трохи більше часу витратив на Міллера, зняв з безголового трупа Джеррі куртку й затиснув одежину під пахвою. Тоді підхопив «Філіпс», засунув його за пояс і пішов. Прямуючи до виходу коридорами клініки під оглушливе виття сирен, я вбивав усіх на своєму шляху, та розтоплював їхні пам’яті на шлак.

«Особисте.»

На дах сідали поліціянти, а я тим часом вийшов через центральний вхід і почимчикував вулицею. Крізь підкладку Джерріної куртки під пахвою в мене почала просочуватися кров з відтятої голови Міллера.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ: АЛЬЯНС

(Оновлення застосунків)

Розділ шістнадцятий

У садах Сантач-Гауса було тихо й сонячно, а в повітрі пахло скошеною травою. З тенісних кортів долинало ледь чутне ляскання — там тривала гра, — а одного разу я почув, як захоплено скрикнула Міріам Банкрофт. З-під розметаної білої спідниці показалися засмаглі ноги, а поданий м’яч здійняв хмарку жовтувато-рожевого пилу на боці корту її суперника. Глядачі ґречно зааплодували. Я спустився до кортів у супроводі важкоозброєних охоронців з порожніми обличчями.

У гравців саме почалася перерва; вони сиділи, широко розставивши ноги й опустивши голови. Коли мої ноги захрускотіли по гравійному бордюру, Міріам Банкрофт подивилася мені в очі крізь сплутане біляве волосся. Вона не сказала нічого, але заковзала долонями по ручці ракетки й розімкнула губи в усмішці. Її супротивник, який теж ненадовго підвів очі, був струнким молодиком. Щось у ньому вказувало на те, що він і справді може бути таким