Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 15

Айлін

Я терпляче чекаю на повернення чоловіка перші сорок хвилин. Встигаю прибрати їжу, що залишилася, завантажити посудомийну машину і пересервувати стіл на десертний.

Насправді я й тут себе недохвалила. Крім кураб'є зробила ще й сютлач, замовила багато різних цукерок, намила фруктів. Це все – моя невміла спроба скопіювати манеру поведінки мами. Ну і бажання не просто догодити, а перевершити всі можливі очікування.

Щоб відволіктися та ще трохи почекати, беру до рук мобільний. З усмішкою читаю нетерпляче запитання найкращої подруги: «Ну що там кубете? Все вийшло?». Цього разу вже сама червонію від другого сенсу, який Лейляша навіть не вкладала. Відповідаю: «так, дякую за рецепт! Айдар разом із пальцями мало не з'їв!». Перебільшую, звичайно, але не бачу в цьому гріха.

Відкладаю мобільний і нетерпляче тарабаню по стільниці. Чекаю кроків сходами вниз, але їх немає. Тому беру з верхньої полиці тацю і збираю все потрібне на неї.

Я вже кілька разів приносила чай до кабінету Айдара. Не тому, що він просив (звідкись знаю, що й не попросить), а тому, що так робила та продовжує робити мама для тата.

Несу свою ношу акуратно. У голові раз по раз звертаюся до Всевишнього, щоб не дав мені затнутися і впустити. Піднімаюсь сходами, підходжу до дверей.

Тацю опускаю на декоративний столик у коридорі, а сама заношу руку для удару.

Я не злодюжка і слухати чужі розмови – не моє хобі, але перш, ніж дати про себе знати, знову причаююся. Якось це вже закінчилося для мене погано, але від Айдара я чомусь каверзи не чекаю.

Швидко розумію, що його телефон ввімкнений на гучний зв'язок і він розмовляє з кимось про свою роботу. Мені здається, Айдар веде розмову з чоловіком старшим, можливо, на вищій посаді, але в їхній розмові відчувається легкість. Я чую жарти, смішки.

Напевно, всі серйозні теми вже обговорили.

Вирішую дочекатися, коли Айдар скине, і вже потім постукати. Заплющую очі, губи чомусь усміхаються.

– А одруженим тобі як, Салманов? На весілля не запросив, звичайно… Спеціально з'їбався з Києва і лише потім…

Мат ріже слух, я кривлюся, але намагаюся швидко про нього забути. Я ще не звикла до багатьох речей. І не певна, що хочу звикати. Але невідоме мене вабить. Почуваюся дитиною, яку дорослі на ніч залишили в порожньому відділі солодощів.

– Добре мені одруженим, Вікторе Семеновичу. Добре…

Усміхаюся ще ширше. І сама не знаю, чому так приємно це чути.

– З ліжка не вилазиш, напевно... – Співрозмовник вимовляє якось мрійливо, мені стає одночасно дуже незатишно і цікаво, що відповість Айдар. Я йому довіряю. – Молоду ж взяв, га? Дівчинкою ще, напевно... Як у вас заведено..

Ці розмови – жахливий жах. Дівчинкою чи ні – це зовсім не справа незнайомця. І я, напевно, наживо з ним бачитися не хочу, але від дверей теж не відходжу.

– Я б з радістю не вилазив, але ви все зробили, щоб дружину я бачив рідко, мало, скучити встигав...

Притискаюся чолом до холодного дерева. Чому, якщо мені байдуже, я так яскраво посміхаюся?

А співрозмовник взагалі сміється. Лається, але ясно, що жартома. А в мене навіть вуха палають. Може спуститись назад і чекати, коли Айдар домовить? Думаю про це, і нічого не роблю.

– Ненавиджу молодих. Ви мені нагадуєте, яка я руїна... Я б теж, знаєш, молоду дружину собі взяв...

– Боюся, Емма Валентинівна буде не надто рада...

– А я скажу, що мусульманин. Вам же можна…

Тепер сміється Салманов. Його сміх прокочується моєю шкірою.

– Якщо дружина проти – не можна, Вікторе Семеничу…

– От дідько… Але ти свою пожалкуй, не заїзди в перший же місяць…

– Я постараюся.

Сором палить так, що сил немає, але цікавість та хазяйновитість перемагають. Чай охолоне. Буде вже несмачно.

Я кілька разів стукаю у двері, прочиняю її, а потім відступаю за тацею і рішуче крокую всередину.

Вдаю, що зосереджена виключно на збереженні рівноваги. А насправді у вічі Айдару ось зараз подивитися не ризикнула б.

А він дивиться на мене. Відчуваю.

З динаміка телефону продовжує розноситися голос співрозмовника. Салманов "угукає" і стежить, як рухаюся до його столу.

Ставлю на нього тацю. Зібравши всі сили в кулак, піднімаю погляд на чоловіка і шепочу:

– Вибач. Ти просто довго...

– Права. Запиздівся...

Він вимовляє майже беззвучно. А потім усміхається, бо я, звичайно, шок свій приховати не можу. Але й попросити його при мені так не розмовляти язик не повернеться.

Айдар дозволяє собі таке рідко. І я чомусь сприймаю це як наше зближення.

– Гаразд, Салманов. Відпочивай. Ніч на дворі, дружина в ліжку чекає, мабуть. Нагріла вже…

Мій погляд переміщається на телефон, вуха заново спалахують, Айдар же бере його в руки, відключає гучний зв'язок і прикладає до вуха.