Читати книгу - "На волю!"

— Ні! — прошипіла Жовтоікла, опустивши голову. Тоді вона стрепенулася і глянула на Зорелома, вигинаючи спину. — А кошенята Ясноцвітки? Вони теж заслужили померти? — її голос різав вухо.

Зорелом рикнув і кинувся на Жовтоіклу, перевернувши її на живіт. Жовтоікла навіть не намагалася чинити спротив його колючим пазурам.

Вогнелап із подивом побачив, що її очі були затуманені журбою.

— Ті кошенята були слабкі, — шикнув Зорелом, нахиляючись до вуха Жовтоіклої. — Вони б не принесли жодної користі Тіньовому Кланові. Якби я не вбив їх, то це зробив би хтось інший.

Чорно-біла Тіньова королева Ясноцвітка завила від горя. Зорелом не зважав.

— Мені слід було вбити тебе, коли була нагода, — кинув він Жовтоіклій. — Здається, я майже такий м’якосердий, як мій батько. Який же я дурень, що відпустив тебе із Клану живою! — він нахилився, оголюючи зуби, готовий впитися ними в її шию.

Та Вогнелап виявився швидшим. Він наскочив Зореломові на спину, перш ніж той встиг стулити щелепи. Вогнелап увігнав кігті у сплутане хутро кота і відтягнув його від виснаженої кішки, відкидаючи провідника на край галявини.

Зорелом крутнувся в повітрі, щоб приземлитися на лапи, і глянув Вогнелапові в очі, люто сплюнувши:

— Не гай часу, учню! Я маю дар від Зоряного Клану. Тобі доведеться вбити мене дев’ять разів, перш ніж я до них приєднаюся. Ти справді думаєш, що маєш досить сили для цього? — його очі виклично палахкотіли впевненістю.

Вогнелап відповів на погляд. Його живіт напружився. Зорелом був провідником Клану! Як він узагалі міг сподіватися його побороти? Але коти Тіньового Клану, які до цього спостерігали, почали повільно підходити до свого переможеного вожака, шиплячи і гаркаючи від ненависті. Вони були побиті та виснажені голодом, але переважали Зорелома числом. Провідник, здалося, зрозумів це, бо хвіст його почав нервово посмикуватися. Він схилився й позадкував до кущів. Його очі злісно палахтіли з тіні, поглядом він шукав Вогнелапа.

— Це ще не кінець, учню, — прошипів він і зник у лісі слідом за своїми переможеними вояками.

Вогнелап глянув на Білошторма.

— Нам слід піти за ним? — нявкнув він.

Вояк похитав головою.

— Гадаю, вони вже зрозуміли, що їм тут не раді.

Ночешкур, вояк Тіньового Клану, кивнув на знак згоди.

— Облиште їх. Якщо вони посміють знову сюди показати свого носа, Тіньовий Клан зможе сам дати їм відсіч.

Коти Тіньового Клану збилися докупи серед руїн свого табору і ніби оніміли від усвідомлення того, що їхній вожак утік.

«Доведеться довго працювати, щоб відновити Клан», — подумав Вогнелап.

Кошенята!

Вогнелап почув нявкіт Сіролапа з дальнього кутка галявини. Він поспішив до свого друга, за ним побігли Мишошубка і Білошторм. Коли вони наблизилися, то почули нявчання котяток, яке долинало з-під купи листя й галузок. Сіролап і Мишошубка швидко почали розпорпувати накриття і знайшли викрадених кошенят Громового Клану на дні невеликої ями.

— Із ними все гаразд? — запитав Білошторм, посмикуючи хвостом від хвилювання.

— Так, усе чудово, — відповів Сіролап. — Лише кілька подряпин. Але цей маленький котик має доволі серйозну рану на вушці. Жовтоікло, можеш на нього глянути?

Стара кішка саме зализувала свої рани, але почула поклик і примчала до ями, з якої Сіролап обережно витягував котика.

Вогнелап допоміг Сіролапові підняти решту кошенят нагору. Останнє було сіре, ніби попіл старого вогнища. Воно нявкнуло і скрутилося, коли Вогнелап поклав його на землю. Мишошубка зібрала всіх кошенят коло себе і заспокоювала їх, облизуючи й пестячи.

Жовтоікла подивилася на розірване вушко.

— Потрібно зупинити кровотечу, — нявкнула вона.

Носошморг вийшов із тіні. Його передні лапи були замотані у шар павутиння, яке він мовчки передав Жовтоіклій. Вона вдячно кивнула і почала загоювати рани кошеняти.

Ночешкур підійшов до групи котів Громового Клану.

— Ви допомогли Тіньовому Кланові позбутися жорстокого і небезпечного вожака, і ми вам безмежно вдячні. Але зараз вам час залишити наш табір і повернутися до свого. Я обіцяю, що на ваших землях не буде лапи Тіньового вояка, доки на наших угіддях буде вдосталь здобичі.

Білошторм кивнув.

— Можете полювати у нас одну повню, Ночешкуре. Громовий Клан знає, що вам потрібен час, щоб відновитися.

Він обернувся до Жовтоіклої.

— А ти, Жовтоікло? Ти хочеш повернутися з нами чи залишитися зі своїми старими приятелями?

Жовтоікла глянула на нього.

— Я повернуся з вами, — вона подивилася на глибокий укус на задній нозі Білошторма. — Вам потрібна медикицька, і вашим кошенятам теж.

— Дякую, — муркнув Білошторм. Він подав знак Громовому Кланові порухом хвоста і вивів своїх котів з галявини. Мишошубка і Верболоза допомагали кошенятам, які пленталися збоку, виснажені та спантеличені. Жовтоікла йшла біля пораненого котика, підіймаючи його за шийку щоразу, як він падав. Вогнелап і Сіролап ішли за ними крізь кущі ожини, повз межі табору до лісу.

Місяць все ще піднімався в ясному небі, коли Громовий Клан розпочав свою довгу подорож додому. Навколо них кружляв падолист і стелився по землі.

Розділ 25

Вогнелап із Сіролапом обігнали патруль на вході до Громового табору. Вони відчували полегшення і з хорошим настроєм поверталися додому. Морозошубка лежала посеред галявини, сумно опустивши голову на лапи. Коли увійшли двоє новаків, вона принюхалася до повітря.

— Мої кошенята! — крикнула королева. Тоді скочила на лапи і промчала повз Вогнелапа і Сіролапа, щоб зустріти решту котів, які виходили з тунелю.

Кошенята побігли до Морозошубки і притулилися до неї. Вона обвила їх своїм м’якеньким тілом і вилизала кожного по черзі, голосно муркочучи.

Жовтоікла стояла на вході до табору і мовчки спостерігала.

Синьозірка підійшла до патруля. Вона радісно поглянула на Морозошубку з кошенятами, а тоді повернулася до Білошторма.

— З ними все гаразд? — запитала вона.

— Так, — нявкнув Білошторм.

— Молодець, Білошторме! Громовий Клан вдячний тобі.

Білошторм шанобливо схилив голову і додав:

— Ми знайшли їх завдяки цьому новаку.

Вогнелап гордовито підняв голову і хвіст, готовий до промови, але над галявиною пролунало звинувачення Тигрокігтя:

— Чому ви привели назад зрадницю? — темний вояк підійшов до патруля і став біля провідниці.

— Вона не зрадниця, — заперечив Вогнелап.

Він обвів поглядом табір. Інші коти швидко збиралися на галявині, щоб подивитися на кошенят і привітати патруль. Дехто з них помітив Жовтоіклу. Вони пропалювали її ненависними поглядами.

— Вона вбила Плямолистку, — відрізав Довгохвіст.

— Погляньте на кігті Плямолистки, — сказав Сіролап. — Там коричневе хутро Кігтеморда, а не сіре Жовтоіклої!

Синьозірка кивнула Мишошубці. Та вийшла з натовпу до тіла Плямолистки, яке мало бути поховане удосвіта. Клан із нетерпінням чекав, доки вона повернеться.

— Сіролап має рацію, — видихнула Мишошубка, повернувшись на галявину. — На