Читати книгу - "На волю!"

— Але якщо у Тіньовому Клані такий гармидер, — не витримав Темносмуг, — як сталося, що допіру ви показали таку силу? І чому Зорелом досі ще ваш провідник?

— Він згуртував довкола себе кількох найсильніших вояків, — відповів Попелюх. — Саме їх усі бояться, бо вони не завагаються померти за нього. Інші вояки коряться наказам, бо їх залякали. Вони битимуться на його боці не довше, ніж будуть впевнені у його перемозі. Якщо ж вони побачать, що Зорелом програє…

— Вони битимуться проти нього, а не за нього! — Темносмуг з огидою закінчив слова старійшини. — Що ж це за відданість така?

У котів Тіньового Клану наїжачилися загривки.

— Наш Клан не завжди був таким, — втрутилася Жовтоікла. — Коли Зорещерб був провідником, ми самі боялися власної сили. Але в ті часи наша сила трималася на вояцькому кодексі й відданості Клану, а не на страхові та кровожерстві, — стара медикицька зітхнула. — Якби ж то Зорещерб прожив довше.

— А як помер Зорещерб? — зацікавлено спитав Білошторм. — На Зборищі гуляли різні плітки, але ніхто, здається, не знав напевне.

Очі Жовтоіклої затуманила скорбота:

— Його убив із засідки вояцький загін іншого Клану.

Білошторм замислено кивнув.

— Так, саме так більшість і думає. Воістину лихі часи, якщо провідників підстерігають у темряві замість відкритого, шляхетного поєдинку.

Вогнелап тим часом обмірковував різноманітні плани битви.

— Є спосіб забрати кошенят, не піднявши на ноги увесь табір? — запитав він.

Йому відповіла Хмаросвітка:

— Їх ретельно захищають. Зорелом очікує, що Громовий Клан спробує їх відбити. Таємно викрасти їх не вийде. Напасти відкрито — ось єдина надія.

— Тоді нам треба зосередити атаку на самому Зореломі та його поплічниках, — нявкнув Білошторм.

У Жовтоіклої, проте, була інша пропозиція:

— Тіньові вояки можуть мене провести до свого табору. Ми маємо впевнитися, що Зорелом і його поплічники будуть не у своїх кублах. Новина про те, що мене спіймано, миттю виманить їх надвір. А щойно вони вийдуть на відкрите — я дам сигнал до нападу.

Білошторм якусь мить мовчав. Тоді кивнув з урочистим виглядом, подумки він уже наказував своїм воякам іти у бій.

— Добре, Жовтоікло, — сказав він. — Веди нас до табору Тіньового Клану.

Розділ 24

Жовтоікла повернулася і почала продиратися крізь папороть. Білошторм та інші коти пішли за нею.

У Вогнелапа дзвеніло у вухах від захоплення. Він не відчував у повітрі холодної вологи, а довгу втому ніби рукою зняло.

Жовтоікла повела їх до маленької нори, захованої у підліску, і показала вхід до табору Тіньового Клану. Сплутані зарості ожини значно відрізнялися від охайного ялівцевого проходу, який вів до табору Громового Клану. Межі табору були позначені ямами і щілинами, а сморід гнилого м’яса долинав аж сюди.

— Ви їсте вороняче їдло! — прошепотів Сіролап, скрививши губи.

— Наші вояки привчені нападати, а не полювати, — відповів Попелюх. — Ми їмо все, що можемо знайти.

— Громовий Клане, заховайтеся у тих заростях папороті, — шикнула Жовтоікла. — Там є повно поганок, які замаскують ваш запах. Чекайте там, доки я не подам сигнал.

Вона відступила, щоб пропустити інших котів із Тіньового Клану наперед, уклинившись посередині їхньої групи, ніби в’язень. І вони усі тихо попрямували до табору.

Громовий Клан розташувався між поганок, усі були напружені й пильні. Вогнелап відчув поколювання під хутром. Він подивився на Сіролапа. Товста шубка на товаришевій шиї стояла сторчма, і Вогнелап чув, як той швидко дихав від стримуваного хвилювання.

Раптом із табору Тіньового Клану долинув клич. Коти Громового Клану без вагань вискочили зі своєї засідки і помчали до входу.

Жовтоікла, Попелюх, Хмаросвітка і Ночешкур боролися із шістьома лютими вояками на потоптаній багнистій галявині. Поміж інших Вогнелап упізнав Зорелома і його воєводу Чорноногого. Вояки здавалися голодними і наляканими від битви, але Вогнелап бачив їхні міцні м’язи, які випиналися під плямистим хутром.

На краю галявини групки кістлявих котів непевно спостерігали за чубаниною. Їхні худі тіла, здавалося, відчували огиду до насилля, а затуманені очі виглядали шокованими і спантеличеними. Краєм ока Вогнелап побачив Носошморга, який позадкував і сховався за кущем.

За кивком Білошторма Громовий Клан приєднався до бійки.

Вогнелап схопив своїми лапами сріблястого кота, але той випручався. Він спіткнувся, вояк Тіньового Клану повернувся і вхопив його гострими, як терня, пазурами. Вогнелап крутнувся і ввігнав свої зуби у тіло кота. Крик вояка дав йому зрозуміти, що він знайшов вразливе місце, і Вогнелап вкусив сильніше. Вояк знову верескнув, а потім вирвався і побіг у кущі.

Вогнелап підвівся. Молодий Тіньовий учень підскочив до нього з краю табору, його м’яке хутро наїжачилося від страху.

Вогнелап сховав кігті та легко його відкинув.

— Це не твоя битва, — шикнув він.

Білошторм уже пришпилив Чорноногого до землі. Він люто його вкусив, і поранений воєвода прожогом помчав крізь вихід із табору до лісу.

— Вогнелапе! — це Хмаросвітка викрикнула його ім’я. — Стережися! Кігтеморд…

Він не почув решти. Великий бурий кіт врізався в нього. Кігтеморд! Вогнелап випустив кігті в землю і обернувся, готовий до бою. Вояк, який убив Плямолистку! Злість струмувала його жилами, і він кинувся на ворога.

Вогнелап штовхнув вояка на землю і втиснув його головою в багно. Засліплений люттю, він приготувався впитися іклами в шию Кігтеморда. Та перш ніж він зміг із ним розквитатися, Білошторм збив його з ніг і схопив Тіньового вояка.

— Вояк Громового Клану ніколи не вбиває без потреби, — прогарчав він у вухо Вогнелапові. — Нам просто треба показати їм, щоб більше до нас не пхалися! — він сильно вкусив Кігтеморда, і той, завиваючи, побіг геть із табору.

Усе ще сам не свій від злості, Вогнелап роззирнувся. Вояки Зорелома повтікали.

Розлючений крик пролунав позаду Сіролапа. Він відскочив, і Вогнелап побачив, як Жовтоікла схопила Зорелома. Із кількох ран на його тілі текла кров. Вуха провідника були прищулені до голови, а вуса опущені; він схилився до землі під сильною хваткою Жовтоіклої.

— Ніколи не думав, що тебе буде важче вбити, ніж батька! — відрубав він.

Жовтоікла відскочила, ніби її вжалила бджола. Її обличчя раптом перекосило від шоку і скорботи. Вона послабила хват, і Зорелом негайно скинув її з себе порухом свого могутнього тіла.

— Це ти вбив Зорещерба? — провила Жовтоікла, витріщаючись на нього з недовірою.

Зорелом холодно на неї глянув.

— Ти ж знайшла його тіло. Хіба не упізнала моє хутро на його кігтях? — Жовтоікла з жахом дивилася на кота, поки він продовжував. — Зорещерб був