Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— Захаре Михайловичу… У вас же в самого дочка, так?

— Ну?

— А в цієї дівчинки більше нікого. Батька, як я розумію, ніколи й не було, а мама — вчора той-во… Ви, мабуть, знаєте. Вона зовсім сама, розумієте? І поки є хоча б мікроскопічний шанс її знайти, кожна хвилина на вагу золота.

— Спробую години до сьомої.

— Чого ж так пізно? Зараз десята ранку!

— Зрозумійте правильно, в людей робота…

Андрій закотив очі, стримуючи лють, що підіймалася до горла.

— То нехай відпросяться сьогодні! Дитина зникла все-таки!

— Не будуть вони відпрошуватися, — зітхнувши, мовив Захар. — Повірте мені. Тому, якщо вам потрібні люди, то приходьте перед сьомою.

Найближчі три години складалися з суцільної біганини. Він почувався щуром серед невидимих, прозорих перегородок, якими відгородилося це селище. Кожен уважав своїм обов’язком зауважити йому, що шукати Надю немає жоднісінького сенсу. Тому що, по-перше, вже запізно, а по-друге…

— Так-так, знаю: невідомо, що краще для такої дитини, — перебив Андрій продавчиню місцевої крамнички, — померти чи все життя мучитися… І все-таки, не можна не шукати! Це не по-людському.

— Ну, якщо лише для самоповаги… — по-філософському стенула плечима дебела білява жінка.

— То ви залишите номер? Потрібні люди, щоб шукати. Хоча б десятеро… Може, чоловік ваш?

Вона криво всміхнулася:

— От тільки де його взяти, того чоловіка…

— От з кимось і познайомитеся… — всміхнувся Андрій.

— Та кого я тут не знаю! — відмахнулася продавчиня й раптом підозріло поглянула на нього. — Чи ви мене на побачення звете?

— Ні! — квапливо відповів Андрій.

— З тобою я й сама б не пішла… — образилася продавчиня й подалася в підсобку.

У першій половині дня толку було рівно нуль. Суботи на місці не було.

Сусідка, яка відмикала вчора Надину квартиру, нічого корисного пригадати не змогла — в день зникнення дівчинки вона нічого не бачила, не чула і взагалі — «яка огидна мати ця Гала».

О другій дня він зайшов до Суботи — застав його в кабінеті, з черевиками на столі. Видно, дільничний збував у цій позі весь робочий час. Андрій безцеремонно скинув його ноги і сів навпроти.

— Ти шо? — обурився дільничний.

— Капшо, — в тон йому відповів Андрій. — Потрібна допомога в організації пошуків. Поки що є один доброволець, плюс пожежники, плюс ми з тобою…

— Яке «ми»! Я ні в чому не участвую!

— А ось ваш мер сказав: «Чудово буде, Андрію Олександровичу, якщо ви знайдете дитину». Ясно? І пустив сльозу.

— Хто пустив сльозу? — стрепенувся Субота.

— Кінь у пальто! Ти недочуваєш чи як?! Дитину шукати треба! По-перше, перевірити всі подвір’я, сараї, льохи…

— Не можна без ордера…

— Добровільно, Віталік! Усі пустять тебе добровільно! А тих, хто не захоче співпрацювати, запишеш прізвища. Просікаєш?

Він засовався на стільці.

— А по-друге?

— А по-друге, я знайшов, де він убиває.

Субота вирячив очі:

— Та йди!

— Справді. У катакомбах просто під заводом.

— Ти типу кров там знайшов?

— Крові якраз нема. Дещо інше є… Ти пам’ятаєш, чим у метро пахне? Ти ж їздив у метро?

— Ну, їздив… — сказав Субота, і було помітно, що бреше.

— Пам’ятаєш запах?

Андрій уважно дивився йому в очі.

— Типу да…

— Біля вагона поїзда теж так пахне, — підказав Андрій.

— Тубзіком! — зрадів дільничний.

— Крім цього. Специфічний такий запах, ну!

— А… Ага, поняв… — поліцейський клацав пальцями, підшуковуючи слово. — Запах такий… Такий…

— Так, — кивнув Андрій. — От саме такий. Так пахне рідина, якою просочують шпали. Креозот. А тепер скажи, ти чув, щоб так пахло на вашому цукровому заводі?

— Нє, — хитнув головою Субота.

— От і я не чув. І рейок там немає. Питається в задачці: звідки рідина для просочення шпал у катакомбах?

— Та я тобі шо — Пушкін! — Субота скорчив здивовану пику. — Яка разниця?

— А така. Вбивця забризкав креозотом підлогу, щоб собаки не змогли взяти слід. І швидше за все, то місце злочину.

Дільничний кілька секунд мовчав — вочевидь, перетравлював почуте.

— Оце ти фантазьор! — нарешті похитав головою Субота.

— То давай, придумуй інше пояснення.

— Тобі нада, ти і придумуй! — відмахнувся той. — А як хтось хоче собак збити зі сліду, простіше червоним перцем посипати.

— Там велика площа. Скільки пакетиків потрібно буде?

— То й шо! Він копійки стóїть…

— А те, що у вашому селищі один-єдиний магазин. І раптом хтось купить сто пакетиків перцю. Думаєш, його не запам’ятають? Ага, а ще там по стінах саморізи по периметру однієї зали. Це нащо? Ремонт хтось затіяв?

— А нащо ж? — спохмурнів Субота.

— Думаю, стіни були задраповані плівкою. І підлога застелена. Щоб ніяких слідів. Може, глибше в каменярнях і трупи є. А може, й живі є.

— Немає там трупів, — Субота скривився, наче від печії.

Андрій пильно подивився на дільничного. Той відвернувся і про щось думав.

— А звідки ти знаєш?

— Шо? — Субота витріщився.

— Що трупів там немає.

— Бо їх вопше нема, поняв, да? — раптом вигукнув він. — Христина знайшлася, а дівчинка загубилася в заметіль — і все! А ти ж ніяк не вспокоїшся! Мало чим там унизу смердить! Раніше туди відходи з заводу зливали, поняв?

— От увечері й перевіримо.

— В якому смислі — перевіримо? — стрепенувся поліцейський.

— У прямому. Науменко вже групу збирає.

Субота стишив голос:

— Ти йому розказав? Про те місце.

— Йому — ні, — звів плечима Андрій.

— А кому?

— А ти чого так захвилювався?

— Бо тобі Тупогуб чітко сказав, людей не лякати! А це вопше зветься сіяти паніку! Поняв?

— Ти мене на «поняв» не бери, — добродушно всміхнувся Андрій.

— А то шо? — наїжачився Субота.

— Та розслабся ти, — Андрюха підвівся й поплескав його по плечу. — Я шукаю дівчинку, як і домовлялися. Лякати нікого не буду, добре вже. Але з тебе — сараї і льохи. І щоб сьогодні. Поняв?

— Ти шо такий кіпішний? — ображено і з якимсь аж відчаєм запитав Субота.

— Ти ще навіть не бачив, який я… — Андрій підвівся й подався до дверей.

Валерка знову не відповідав. Після нудних гудків увімкнувся автовідповідач.

— Валер… — Андрій замовк.

Захотілося накричати на нього за те, що другий день мовчить. За те, що він сам у цьому болоті з феодальним ладом. За те, що не знає, як учинити, щоб допомогти дитині, заради якої погодився поїхати. Потім подумав, що немає сенсу. Потрібно робити зараз те, що не може зачекати — розпочати пошуки. А потім просто їхати в місто, йти в поліцію й усе їм розповісти.

— Вони намагаються витурити мене додому, — надиктовував Андрій. — Дільничний і місцевий мер. Дурнувато так, по-дитячому, можна сказати… Одне слово, вони якось пов’язані з усім цим. Я тут іще на добу, це точно. А потім, очевидно, вибиратимуся, бо сам багато не навоюю… А справа пахне смаленим. Про всяк випадок: якщо потім тобі скажуть, що Андрюха зашпортався й упав на ніж — не вір, зрозумів?

…До сьомої була купа часу. На площі світився червоний напис: «Я [сердечко] БУСЬКІВ САД», — створюючи якийсь