Читати книгу - "Кінець роману"

— Вона прийшла, щоб позичити грошей?

— Еге ж. Просила десять фунтів. Вічна історія: приїхала до міста на один день, треба щось там купити, а банки зачинені… Бендріксе, я не дріб’язковий, але мене ці виверти дратують. Щороку вона має дві тисячі прибутку. Майже стільки, скільки я заробляю.

— І ти дав?

— Аякже. Завжди даю. Біда в тому, що я не втримався й вичитав їй мораль. Теща розлютилася. Я перелічив, скільки разів вона позичала, а скільки разів віддавала. Оте друге нíчого й підраховувати: тільки першого разу й віддала. Отож вона вийняла чекову книжку й сказала, що зараз-таки випише мені чек на всю суму позиченого. Не сумніваюся, що саме так вона й зробила б. Дуже вже розлючена була. Ось тільки забула, що в книжці вже не стало бланків. Хотіла принизити мене, а принизила себе, бідолашка. Звичайно, це підлило олії у вогонь.

— Що ж вона зробила?

— Звинуватила мене в тому, що я поховав Сару не так, як треба. І розповіла мені чудну історію.

— Знаю цю історію. Мені теж розповіла, коли випила зо дві склянки портвейну.

— Гадаєш, вона збрехала?

— Ні.

— Дивний збіг обставин, правда? Сара охрещена дворічною, а в зрілому віці була ладна повернутися до того, що ніяк не могла пам’ятати… Це щось таке, як інфекція.

— Ти ж сам назвав це збігом обставин.

Колись я додав Генрі дуже потрібної сили. Не дозволю йому знову занепасти духом.

— Мені ще дивніші збіги траплялися, — повів я далі. — Минулого року я так знудився, що знічев’я став придивлятися до автомобільних номерів. Таке заняття доведе тебе до висновку про збіг обставин. Десять тисяч номерів, бозна-скільки можливих комбінацій цифр, а мені не раз і не два випадало побачити у вуличних заторах машини з однаковими номерами.

— Так. Мабуть, і тут щось подібне.

— Я завжди віритиму в збіги обставин, Генрі.

Нагорі тихо дзвонив телефон. Досі ми його не чули. Тут, у кабінеті, вимкнено дзвінок у паралельному апараті.

— Господи, — зітхнув Генрі. — Я не здивуюся, коли виявиться, що це теща телефонує.

— І нехай собі.

У цю мить дзвінок затих.

— Я зовсім не дріб’язковий, — запевнив Генрі. — За останні десять років вона заборгувала не більш як сто фунтів.

— Ходімо випити.

— Підемо. Звичайно ж. Ой, я ж не взувся!

Генрі схилився над черевиками, і я побачив плішину. Неначе клопоти виїли волосся на тім’ї. Я був один із тих клопотів.

— Не знаю, що б я без тебе робив, Бендріксе.

— Годі тобі, Генрі… — відповів я, струсивши йому лупу з плеча.

Несподівано знову озвався телефон.

— Хай собі дзвонить, — сказав я.

— Краще відповісти. Хто його зна… — Генрі звівся й рушив до стола, теліпаючи незав’язаними шнурівками. — Алло. Я Майлз. Слухаю вас. — З очевидним полегшенням він передав мені трубку. — Це до тебе.

— Алло, — сказав я.

— Містере Бендрікс, — відповів чоловічий голос, — я відчув, що мушу вам зателефонувати. Сьогодні пополудні я не сказав вам правди.

— Хто ви?

— Cміт.

— Не розумію, про що це ви.

— Я сказав, що був у лікарні. Насправді ж не був.

— Мені до цього байдуже.

Телефонним кабелем голос добирався до мене.

— Аж ніяк не байдуже. Ви не слухаєте. Ніхто не лікував моєї щоки. Вона сама очистилася, за одну ніч.

— Це ж як? Не розумію…

— Ми з вами знаємо як, — наголосив він бридким змовницьким тоном. — Не можна цього приховувати. Я не мав права з цим таїтися. Це було…

Я поклав трубку перш, ніж Сміт вимовив дурнувате газетярське словечко — альтернативу «збігу обставин». Я пригадав його стиснутий кулак, пригадав, як мене розсердило те, що мерців розчленовують і діляться ними, наче їхньою одежею. Цей Сміт такий чванько, що не проживе без того, щоб виголошувати одкровення. За тиждень-два він просторікуватиме про це тут, у Коммоні, і показуватиме зцілену щоку. У газетах писатимуть: «Чудесне зцілення зробило побожним оратора-раціоналіста». Я пробував закликати на допомогу всю свою віру в збіги обставин, але міг думати — і то заздро, бо не мав реліквії — тільки про хвору щоку, що вночі лежала на пасмі Сариного волосся.

— Хто це був? — спитав Генрі. Я вагався, чи сказати йому, у чому річ, і вирішив, що не варто. Не можна йому довіряти. Тоді він таки знюхається з отцем Кромптоном.

— Cміт, — відповів я.

— Cміт?

— Це той тип, до якого ходила Сара.

— Чого він хотів?

— Обличчя вилікував, ото й усе. Я попросив, щоб він дав мені прізвище медика. В одного мого приятеля…

— Електротерапія?

— Не думаю. Я десь читав, що буває кропив’янка істеричного походження. Мабуть, лікували психотерапією, застосовували радій…

Прозвучало переконливо. Може, я й правду сказав. Ще один збіг обставин на зразок двох машин з однаковими номерами. «Скільки ж їх ще буде, цих збігів? — втомлено подумав я. — Сарина мати на похороні, сон Паркісового синка… Невже це тягтиметься день у день?»

Я почувався плавцем, який переоцінив свою силу й знає, що приплив сильніший від нього. Та хай навіть тонутиму, а все одно до останку підтримуватиму Генрі. Зрештою, хіба це не обов’язок друга? Якщо цю новину не спростують і вона потрапить у газети, хто скаже, у що вона може вилитися? Я ж пам’ятаю історію з трояндами в Манчестері. Чимало води збігло, поки викрили цей обман. У наш час люди дуже схильні до істерії. Можуть з’явитися мисливці на реліквії, можуть початися моління та процесії. Генрі — це ж не хтось невідомий. Зчинився б величезний скандал. Журналісти випитували б про подробиці подружнього життя, розгрібали б цю чудну історію з хрещенням поблизу Данвілля. І ця вульгарність благочестивої преси… Можу собі уявити заголовки. Ще більших чудес понавигадували б. Треба придушити цю справу ще в зародку.

Згадавши щоденник у шухляді в мене нагорі, я подумав: «Його теж треба усунути, бо ж кожен потрактує написане, як захоче». Щоб уберегти Сару для себе, нам треба знищити одну за одною всі риси її образу. Навіть її дитячі книжки виявилися небезпечними. Є ще фотографії, які зробив Генрі. Не можна допустити, щоб усе це потрапило в руки газетярам. Чи варто довіряти служниці Мод? Ось спробували ми з Генрі звести тимчасовий дім на двох, та й той розвалюється.

— Як там із нашою випивкою? — спитав Генрі.

— Зараз прийду.

Зайшовши до своєї кімнати, я вийняв щоденник і відірвав обкладинки. Були цупкі. Бавовняний корінець їжився нитками, схожими на жили. Я неначе відривав лапки й крила пташці — і ось безкрилий, понівечений щоденник лежав на постелі стосиком паперу. Остання сторінка була