Читати книгу - "Карти на стіл"

– Люба моя, а не можна обійтися без оцих усіх сентиментів?

– Енн, він подобається тобі?

– Так, дуже.

– Ми з тобою дуже самодостатні й виховані дівчата. Гадаю, я теж йому трохи подобаюся. Звісно, не так, як ти, але все-таки трохи подобаюся.

– О, ти йому дуже навіть подобаєшся, – мовила Енн.

В її голосі знову пролунало щось незвичне, але Рода цього не помітила.

– О котрій має прийти наш суперінтендант? – запитала вона.

– О дванадцятій, – відповіла Енн. Вона помовчала хвилину-дві, перш ніж сказати: – Зараз лише пів на одинадцяту. Ходімо до річки.

– Але ж… Хіба не… Хіба Деспард не казав, що прийде близько одинадцятої?

– А нащо нам чекати на нього в будинку? Можемо попросити місіс Аствелл передати йому, куди ми пішли, от він і піде бечівником[71] за нами.

– А зрештою, мама вчила знати собі ціну! – засміялася Рода. – Ходім.

Вона вийшла з кімнати й пройшла крізь двері в сад. Енн рушила слідом за нею.

За десять хвилин майор Деспард уже стояв на порозі котеджу «Вендон» і дзвонив у двері. Він знав, що приїхав трохи зарано, тому здивувався, що дівчат уже не було вдома.

Він пройшов крізь сад і, промайнувши поле, повернув праворуч у бік річки.

Місіс Аствелл завмерла на кілька секунд, спостерігаючи за ним, замість того, щоб займатися своїми ранковими справами.

– Одна з них припала йому до душі, – сказала вона до себе. – Гадаю, то міс Енн, але хто його знає. Він себе нічим не видає. Люб’язний з обома. Ой, не знаю, не знаю, чи вони, бува, теж обоє його собі не вподобали. Якщо вже так, то не довго їм ще дружити судилося. Ніщо так не стає на заваді дружбі, як боротьба за чоловіка.

Приємно схвильована перспективою стати порадницею для когось із дівчат у цій перспективній любовній історії, місіс Аствелл уже поверталася назад до будинку, щоб узятися за миття посуду, який залишився після сніданку, аж раптом у двері знову подзвонили.

– А щоб тобі, – пробуркотіла вона. – Дзвонять і дзвонять цілісінький ранок. Мабуть, посилку якусь принесли. Чи телеграму.

Вона неквапом рушила до вхідних дверей.

На порозі стояли двоє джентльменів: один – низенький іноземної зовнішності, а інший – високий кремезний англієць. Жінка пригадувала, що англійця вже десь бачила.

– Міс Мередіт удома? – запитав кремезний чолов’яга.

Місіс Аствелл похитала головою.

– Щойно вийшла.

– Справді? Куди? Ми її не зустріли дорогою.

Жінка, що потайки розглядала неймовірні вуса іноземного гостя, паралельно роблячи висновок, що цих двох таких різних джентльменів між собою пов’язує зовсім не дружба, виклала всю інформацію:

– Пішла до річки, – пояснила вона.

Тоді озвався другий джентльмен:

– А інша леді? Міс Довз?

– Вони пішли разом.

– Зрозуміло, дякую, – відповів Баттл. – Ще скажіть, будь ласка, як пройти до річки?

– Перший поворот ліворуч, а далі по стежці, – не вагаючись відповіла місіс Аствелл. – Коли доберетеся до бечівника, беріть правіше. Чула, як вони казали, що підуть так, – додала вона, намагаючись указати найточніший шлях. – Вони хвилин п’ятнадцять тому пішли. Маєте наздогнати.

– Цікаво, – додала вона вже сама до себе, неохоче зачиняючи вхідні двері після того, як провела двох джентльменів своїм допитливим поглядом, – хто ж ці двоє. Щось ніяк не можу зрозуміти.

Жінка повернулася до миття посуду, а двоє чоловіків, слідуючи її вказівкам, звернули на першому повороті ліворуч і попростували далі вдовж зарослої стежини, аж поки раптом не вийшли до бечівника.

Пуаро рухався швидким темпом, і Баттл дивився на нього з інтересом.

– Щось не так, мсьє Пуаро? Здається, ви кудись сильно поспішаєте.

– Це правда, друже. Щось мене непокоїть.

– Щось конкретне?

Детектив похитав головою.

– Ні. Але різне трапляється. Ніколи не можна бути певним…

– Ви все-таки щось недоговорюєте, – констатував суперінтендант. – Ви наполягли, щоб ми чимдуж примчали сюди, не втрачаючи ні хвилини, та й узагалі змусили констебля Тернера тиснути газ на повну! Що вас непокоїть? Дівчина вже загнана в кут.

Пуаро мовчав.

– Чого ви боїтеся? – не вгавав Баттл.

– А чого завжди бояться у таких випадках?

Поліціянт кивнув.

– Ваша правда. Я от собі думаю…

– Про що ви думаєте, друже мій?

Суперінтендант неспішно відповів:

– Думаю, чи міс Мередіт знає, що її подруга розповіла дещо місіс Олівер.

Пуаро енергійно закивав головою, даючи Баттлові зрозуміти, що це ж питання тривожить і його.

– Треба поспішати, друже, – промовив він.

Вони закрокували швидким темпом удовж берега річки. На воді не було видно жодного судна, однак, щойно обійшовши вигин річки, бельгієць раптом став як укопаний. Баттл теж одразу побачив усе своїм метким оком.

– Майор Деспард, – сказав він.

Чоловік був на відстані близько двохсот ярдів від них і простував уздовж берега.

Трохи далі від нього на воді виднілися дівчата, що плили на плоскодонці. Рода відштовхувала човен шестом, а Енн лежала й сміялася, поглядаючи на подругу. Жодна з них не дивилася в бік берега.

І тоді це сталося. Рука Енн протягується, Рода втрачає рівновагу, випадає за борт, відчайдушно хапається за рукав Енн, човен розгойдується, плоскодонка перевертається, двоє дівчат борсаються у воді.

– Ви це бачили? – закричав Баттл і кинувся вперед. – Наша маленька Мередіт схопила подругу за щиколотку і штовхнула її у воду. Господи милосердний, та це вже четверте вбивство в неї за душею!

Вони обидва бігли щосили. Але дехто випередив їх. Було зрозуміло, що жодна з дівчат не вміє плавати, тож Деспард одразу кинувся до найближчого до них місця на річці, не роздумуючи заскочив у воду й поплив до них.

– Mon Dieu[72], а це цікаво! – вигукнув Пуаро. Він схопив Баттла за руку. – До кого з них він попливе першим?

Дівчат віднесло течією одна від одної: їх розділяли близько дванадцяти ярдів.

Деспард плив до них, щосили загрібаючи воду руками. Він прямував до Роди.

Баттл також підбіг до води й кинувся у річку. Деспардові вдалося витягнути Роду. Він виніс її на берег, поклав на землю й одразу скочив назад у воду, чимдуж пливучи до того місця, де ще секунду тому виднілася Енн.

– Обережно, – крикнув Баттл. – Там водорості.

Деспард і Баттл приплили туди водночас, але Енн уже зникла під товщею води.

Нарешті вони дістали її на поверхню і потягли разом до берега.

Роді допомагав Пуаро. Зараз вона вже сиділа прямо, намагаючись знову дихати рівно.

Чоловіки поклали Енн Мередіт на землю.

– Штучне дихання! – вигукнув поліціянт. – Єдине, що може допомогти. Але, боюся, вже занадто пізно.

Втім, він усе-таки взявся за справу. Пуаро став поруч, готовий будь-якої миті його підмінити.

Деспард звалився на землю