Читати книгу - "Чорний хліб"

11

Різне бувало — чого тільки за службу не доводилося бачити, але жодного разу не зустрічалося питання, якого не можна було б вирішити за допомогою курсантського ланцюжка. Всі десь вчилися, потім роз’їжджалися, але пам’ятали, де і з ким випивали в юнацтві, тому радо йшли назустріч колегам.

От, наприклад, попадається тобі заїжджий крадій, що народився в Кутаїсі, але має український паспорт. Яким вже макаром його занесло до наших сіл — інше питання. Ловлять його на гарячому — приймають у чужій квартирі, оформлюють і передають тобі на слідство. Тут, у принципі, й роботи ніякої вже не передбачається — тільки пробити по базі: скільки ходок у нього, по якій статті раніше сидів. Якщо дуже хочеш втопити дурня — вішаєш на нього остан­ні нерозкриті крадіжки в місті. Якщо він нормально поводиться — передаєш до суду тільки те, що є. І краями.

І тут починає працювати ланцюжок — родичі в Кутаїсі знаходять полковника, який вчився в Харкові з начальником тамтешнього обласного управління. Той — кум заступ­ника херсонської податкової. А той, своєю чергою, їздить на полювання з нашим есбеушником, бо вчилися теж разом, в Одеському інституті МВС. У результаті есбеушник приїжджає вночі, свистить у вікно, після чого ти виводиш сонного собаку гуляти знову. Він і не хоче, а треба.

У кожного в цьому ланцюжку свій інтерес, і тобі спочатку пропонують просто допомогти, в залік майбутнього. Ти вдаєш, що пішов думати, сам вішаєш на туриста ще пару справ — ставки зростають. Минає пара тижнів, собака знову прокидається для примусового додаткового наряду на вигул, і ти отримуєш наступну пропозицію — тисячу ­двісті доларів за тільки один доведений епізод, без зайвих ускладнень.

Людина ненадовго сідає, а далі вже не твоя проблема. Ти заносиш п’ятихатку начальнику і маєш гарний настрій у сім паперів. От тільки настрій чомусь не покращується — на те є свої причини, від яких останнім часом капітан Щербук уже порядком утомився.

Сьогодні зранку він прокинувся з чітким наміром більше не пити. У ніч на вчора, коли вони з Ігорем привезли до міської лікарні Артура з раною ноги, випито було забагато. Поки чекали в машині, розчавили ще пляшку коньяку, Ігор вже ледь розмовляв. Тому Сергій здав його дружині, а щоб відвезти Артура в Одесу на літак, посадив за кермо знайомого слідчого. Здихалися нарешті того пораненого, на зворотній дорозі колега не витримав і довелося його годувати у вірмен на трасі — горілкою й обіцянкою не забути при нагоді цю послугу. Так що вдома, коли вчора ввечері він туди нарешті доповз, була важка розмова з дружиною й обіцянка пригальмувати з бухлом.

Він навіть склав собі велику сумку, щоби зрання заїхати до спортклубу, який тримав один чоловік важкої долі, внаслідок своїх заліків він пускав міліціонерів до себе безплатно. Не всіх, зрозуміло, — від капітана й вище. Сергій навіть під’їхав до того клубу, подивився на нього у віконечко, сплюнув і подався на роботу.

І тепер сидів, думав про курсантський ланцюжок та з сумом споглядав за тим, як гість пише заднім числом чистосердечне зізнання у злочині. По двох додаткових випадках Сергій уже дав відбій, лишалася тільки перша справа. Той щось дуже довго морочився з кількома реченнями, аж язик висунув від поривання. Хоча що тут важкого — перед тобою слідчий поклав зразок, треба прос­то переписати його власноруч і замінити дані на свої. Підпис, дата — все. Ні, воно щось роздивляється. Думає.

— Начальник, — підіймає голову, — а де у вас тут руки миють? — І дивиться на замащену від запопадливості п’ясть.

— Можна подумать, можна подумать, — похмуро відповів йому Сергій, — у камері у себе вже посциш, нічого тобі пристойну парашу оббризкувати. Давай пиши!

Гастролер зиркнув своїми чорними очима. А, ну-ну, давай, скажи ще щось, пограємось. Ні, втримався, пише далі. Сергій сумно видихнув і повернувся до своїх невеселих думок, в епіцентрі яких був незрозумілий йому хтось.

Пару місяців тому Ігор заїхав до нього на каву й розказав, що є двоє важливих людей, один у Дніпрі, другий у Киє­ві, які хочуть десь у нашому районі знайти землю під великий готельний комплекс. Так, щоби біля річки й з гарним краєвидом. У планах готель, сплав, коні, екоферма, цілющі джерела. У нас їх немає, але для них це не проблема — де буде земля, там і знайдуть щось чисте й унікальне. Такого рівня люди, що викопають джерело й самі собі видадуть довідку про неповторну цілющість.

Ігор — хлопчина пролазливий, давно треться з рєшалами, от десь щось підслухав і запропонував Сергію разом вмовити Олега Дяченка на продаж маєтку з полями. Там ще дід Тарас позабирав такі гарні наділи, що готель навіть з іподромом помістяться. Спокійно.

Якщо вони вирішать тут по паперах, то зайдуть до справи посередниками — можна на рівному місці відкусити до семи відсотків від загальної суми, по три з половиною на брата. У таку братську любов Сергій не вірив, і у відсотки теж — Ігор там явно більше закладає. І якби все було чисто, капітан йому був би не потрібний. Тому погодився подумати, але за однієї умови — якщо Ігор його знайомить із цими людьми. Або ніяк.

Вони одразу зателефонували Олегу, напросилися з ним на п’янку з нагоди останнього загулу діда Тараса, ще раз оглянули краєвид — достойно. Як для цього ті пагорби й зростали. Потім поїхали до Києва, бо дніпровський компаньйон буцімто за кордоном. Або не хоче світитися — вирішив Сергій, це більше схоже на правду.

Їх зустрів на вокзалі міцний звірюган на «секвої» й повіз кудись далеко, на берег річки, де у великому ресторані для них було виділено окремий понтон. І пара номерів на березі, у сосновому лісі. Достойно зустріли, одним словом. Потім під’їхало ще п’ятеро, один за одного страшніший — у мастях, із залізними зубами й давно зламаними вухами.

Старший з них назвався Мулею, він старанно переглянув на мапі всі Олегові наділи, потім подивився фотографії, які Сергій надибав у редакції місцевої газети, і підтвердив умови. Більш як двісті сорок тисяч він не дасть, це — крайня цифра. Їхні — десять відсотків, якщо все проходить чисто. Якщо господар захоче щось їм дати від себе, то це його не стосується. Якщо вони зможуть збити ціну, половина зекономлених грошей — їхня.

Сергій тоді аж зопрів від підрахунків у голові. І не помилився ж — було не сім, а десять відсотків, Ігор тільки очима блимає — типу, десять так десять. У ролі контактної особи їм представили того самого Артура, після чого кавалькада джипів собі поїхала, а з ними лишився водій і побажання добре відпочити — до понеділка номери й стіл сплачені. Вони з Ігорем тоді встигли спробувати усі види культурного відпочинку, враховуючи гідроцикли й дві зміни дівчат. Гарно посиділи.

І от що вони тоді насиділи: Ігор знав, що до Олега вже не вперше зверталися щодо продажу, та він усім відмовляв. Щоправда, до Майдану ціни були трохи інші — може, зараз він погодиться на двісті?