Читати книгу - "Чорний хліб"

скидалося на правду — Лилєкей все лишила під деревом й обережно підійшла до бесідки. Рушниць вони не лишили — не дурні. На столі стояло кілька пляшок горілки й газета з огірками, яйцями та порізаним салом, яке тут їли замість в’яленого м’яса. І поруч лежали чотири капкани, схожі на вовчі, які їй доводилося бачити в себе на Півночі.

Вона взяла два з них, поклала на вході до бесідки, почала зводити — важко. Пробувала ще і ще, впираючись з усіх сил. У голові застукало, дихати стало нічим, і якби зараз хтось вийшов з лісу, Лилєкей підняла б руки. Та нарешті впоралася з одним, посунула його в прохід і вирішила, що з неї досить.

Про всяк випадок другий капкан узяла з собою, лишати його складеним тут нерозумно — хтось побачить і схаменеться. Підійшла до свого дерева й залягла. Видно добре, але ще з пів години, і їй доведеться підбиратися ближче — буде занадто темно для влучного пострілу.

Та не довелося. Розрахунок виявився правильним — незабаром з протилежного краю лісу вийшла фігура й попрямувала до бесідки. Так, вони саме такі погані ми­сливці, як вона й сподівалася. Не було видно, хто саме йде — зелена пляма з рушницею на плечі неспішно рухалася сутінками, перетинаючи галявину, й майже відразу скрилася за бесідкою. Нічого, вхід до неї лише один, мимо не пройде.

Ось і він. Лилєкей скривилася — це був лисий. Як казала Анжеліка, «його вдарила нетерплячка», цей вислів пере­кладу не потребував. Чоловік обійшов бесідку й попрямував до входу. Зойкнув метал, він закричав, зронив гвинтівку, впав і схопився за ногу, а Лилєкей закусила губу. Що їй робити з лисим? Занадто швидко обравши цей варіант, вона сподівалася, що прийде хтось із нових боржників, а інших варіантів просто не розглядала.

Чи чують вони його крик? Мабуть, чують, якщо далеко не відійшли. Якби це був Сергій чи Ігор, вона б убила його з власної рушниці, а далі по ситуації — дивлячись, хто прийде першим. Лисий матюкався й підвивав, а вона знову дума­ла, думала, думала, тримаючи його на прицілі.

Потім він почав шукати у кишенях, і тут же щось заго­рілося в його руках. Телефон! Вона так і не звикла до того, що сучасні люди можуть зв’язуватися без дроту, вона просто про це не подумала! Анжеліка часто казала, що незабаром зв’язок буде і на хуторі, може, тут теж його поки немає? Та лисий вже кричав у трубку: «Сєрий, Сєрий, бігом, блядь, на точку, я в капкан вступив. Ногой на хуй!» — пояснив він, мабуть, відповідаючи на зустрічне питання, і Лилєкей заплющила очі.

Все, ідея з несподіваними нещасними випадками остаточно закрилася. Виходить, їй треба вбивати їх тут, сподіваючись, що прибіжать тільки ці двоє. А потім бігти самій, бігти далеко, бігти туди, куди вона не хотіла. І не мала на це сил.

Але ж вона збиралася допомогти чужому хлопчику, раз уже своєму не допомогла. Вона так вирішила! Йому заважають колишні друзі батька, вона їх уб’є й зникне. Ніхто ніколи нічого не дізнається. А десь там, дуже далеко, є дівчинка Лєна, є хлопець Руслан. І є Америка, у якій людям дають хороший дім й сплачують гроші просто тому, що вони є. Невже вона не хоче спробувати?

Вона хотіла. Але з того часу багато чого змінилося, і її маленька Америка була неподалік — там не було зв’язку, хтось ночами підпалював поля із хлібом, а маленькі гроші доводилося ого як відробляти. Та їй там було добре, вперше за багато років добре. І вона вважала це місце своїм. Вже своїм.

Лилєкей ледь втримувалася від сліз, коли Ігор із Сергієм прибігли лисому на поміч. Вони намагалися розтиснути той капкан, світили ліхтарями й були ледь не ідеальною мішенню — поклала б їх без проблем.

То що робити? Стріляти в обох? Але неподалік є люди — постріли почують. Вона не знає, куди потрапить і скільки часу піде на те, щоби вийняти з тіл кулі. А може, встигне? Приціл перемістився в пах міліціонеру, який стояв на колінах, — там і крові буде багато, швидко помре, і різати простіше, якщо витягати кулю.

А лисий? Доведеться вбивати і його. Ну що ж, не треба було приїздити до нас, вибач, якщо встигнеш. Праву руку звело від напруження, вона помотиляла нею в повітрі, все ще не наважуючись на рішення. І тут почула позаду якийсь шум — звідти до бесідки бігли люди. Лилєкей підібрала ноги, щоби не стирчати з-під дерева, і побачила праворуч від себе проміння двох ліхтарів — ще одні мисливці бігли з лісу на допомогу.

І ситуація вирішилася сама собою — з усіма їй не впоратися. Коли ці двоє пробігли мимо до бесідки, вона відчула неабияке полегшення — долю цього подвійного полювання вирішив випадок. Вона намагалася, але місцеві лісові духи вирішили по-іншому. Що ж, вона з повагою ставиться до їхнього вибору. Лилєкей тихенько підвелася й пішла вглиб лісу, слухаючи, як відстань потрохи з’їдає зойк того дурня, що вирішив випити горілки посеред полювання.

Коли вона вийшла на берег, була вже глибока ніч — широка стежка все ніяк не попадалася й довелося довго блукати хащами, кілька разів спотикаючись і падаючи. Потім здалеку побачила фари машини, що неслася через ліс, і пішла до світла. Нарешті знайшла тропу і нею вийшла до річки, а далі вона вже знала куди.

Лилєкей так втомилася, що вмитися було б дуже непогано, але берег тут високий, в темряві вона впаде, й що тоді? Ні, не зараз — вона зняла магазин, запхнула автомат до чохла, ледь закинула важкий вантаж на плече й рушила стежиною, що вела пагорбами вздовж берега. Часто ставала, бо ноги вже відмовлялися йти, і під час однієї з вимушених зупинок помітила, що за нею хтось іде.

Це був якийсь собака — тримаючись осторонь, він не реагував на шикання й знову наздоганяв її. От тільки цього зараз не вистачало… Зібрати зброю й вистрелити? Вона крикнула кудись назад: «Відчепись! Уб’ю!» і пішла далі, час від часу поглядаючи собі за спину.

Вже думала, що той злякався й відстав, але, щойно на­вкруги посвітлішало, він показався знову. І це був вовк — старий, худий і слабенький. Вона б упоралася і ножем. Або ні.

— Амин єттик, — привіталася вона, дістала ніж і показала його вовку: значення здавалося їй зрозумілим. — Я дуже втомлена, але ти помреш першим. Обіцяю.

Вовк подивився навколо й вирішив, що в нього є невідкладні справи на березі. От і добре.

Вона ще кілька разів оберталася, та його вже не було видно. Але, коли вже до хутора було зовсім близько, її зустрів рибалка — старий чоловік у синій штормівці зі спінінгом на плечі.

— Здрасті, — сказав він й очманіло вилупився на дуже брудну бабусю, що ледь шкандибала стежкою, тримаючи важкенький чохол з вудками на плечі, а в руці — вели­чезний ніж.

— До свіданія, — відрізала вона й пішла далі, сподіваючись на те, що він відчепиться, бо рибалки завжди були балакучі — що на океанському березі, що на річковому. А вона вже за себе не відповідала, могла й убити просто тому, що не хоче говорити.

З останніх сил Лилєкей ввалилася до подвір’я через зад­ню хвіртку, яку можна було відчинити, просунувши руку в щілину. Зайшла, повернула осточортілий чохол у кущі й зупинилася,