Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

площу, взяла собі за звичку брати Тібора під руку. Саме тоді ми й почали звертати на них увагу, адже то була цікава пара: він, на вигляд значно молодший за свої роки, і вона — подекуди по-материнськи турботлива, а подекуди схожа, за словами Ернесто, на «кокетливу актрису». Перш ніж заходитися розпитувати Тібора, ми нерідко плескали про них язиками, як то воно буває поміж музикантами з одного оркестру. Побачивши, як ті двоє попід руку проходять мимо, перезиралися і питали: «Як думаєте, вони вже чи ще ні?». А проте, добряче перемивши їм кісточки, знизували плечима і визнавали, що ні, навряд, щось не подібні вони на коханців. Коли ж ми познайомилися з Тібором і він почав розповідати про ті пообідні заняття у неї в номері, нікому з нас навіть на думку не спало дражнити його чи підколювати.

Одного дня, коли вони сиділи на площі, частуючись кавою з тістечками, панна МакКормак заговорила про чоловіка, який хотів узяти її за дружину. Звали його Пітер Гендерсон; в Орегоні у нього був успішний бізнес, пов’язаний із продажем спорядження для гольфу. Кмітливий і добросердий, він тішився повагою у громаді. Був на шість років старший за Елоїзу, а отже, ще зовсім не старий. Мав двійко дітей від першого шлюбу, але всі пов’язані з ними питання були залагоджені цілком мирно.

— Ну от, тепер ви знаєте, що я тут роблю, — мовила вона з нервовим смішком, якого Тібор іще ніколи від неї не чув. — Переховуюся. Пітер не має жодного уявлення, де я. Жорстоко з мого боку, звісно. Я телефонувала йому у минулий вівторок, повідомила, що в Італії, але в якому місті, не сказала. Він був страх який лихий і, думаю, мав на це право.

— Розумію, — кивнув Тібор. — Ви збавляєте літо у роздумах про своє майбутнє.

— Не зовсім. Я просто ховаюся.

— Ви не любите того Пітера?

Вона знизала плечима.

— Він гарний чоловік. А інших пропозицій руки і серця у мене не густо.

— Той Пітер... він любить музику?

— Гм... Там, де я нині живу, його, звісно, вважатимуть за любителя музики. Хай там як, а на концерти він ходить. І потім, у ресторані, говорить силу приємних слів про те, що ми допіру слухали. Тож так, гадаю, музику він любить.

— А вас він... цінує?

— Йому відомо, що жити з музикантом-віртуозом далеко не завжди легко, — вона зітхнула. — Ця проблема не дає мені спокою ціле життя. Вам теж буде непросто. Але насправді вибору в нас немає. Ми маємо свій шлях і мусимо його торувати.

Більше про Пітера вона не згадувала, але після цієї розмови їхні стосунки вийшли на якийсь новий рівень. Коли Тібор закінчував грати, а панна МакКормак поринала в задуму або, сидячи за столиком на площі, раптом спрямовувала погляд кудись поза сусідні парасолі і робилася якась зовсім далека, він більше не ніяковів і зовсім не почувався знехтуваним, адже знав: його присутність поруч вона таки цінує.

Якось пополудні, коли Тібор дограв чергову п’єсу, панна МакКормак попросила зіграти ще раз один короткий — лише вісім тактів — пасаж майже наприкінці. Він так і зробив, але маленька зморшка у неї на чолі нікуди не поділася.

— Це звучить не по-нашому, — похитала головою вона. Сиділа, як завжди, боком до нього перед великими вікнами. — Усе решта було добре, по-нашому. Але ось цей пасаж... — вона аж ледь помітно здригнулася.

Він зіграв іще раз, інакше, хоча не знав напевне, до чого, властиво, прагнути, тож і не здивувався, коли вона знову похитала головою.

— Даруйте, — сказав Тібор, — але поясніть, що ви маєте на увазі, бо цього «не по-нашому» я не розумію.

— Тобто ви хочете, щоб я зіграла цей пасаж сама? Так?

Говорила панна МакКормак начебто й спокійно, та варто було їй повернутися до Тібора, як той одразу відчув, що у повітрі між ними зависла напруга. Вона дивилася на нього пильно, майже виклично, і чекала на відповідь.

— Ні, — врешті-решт озвався він. — Я спробую ще раз.

— Але ж вам цікаво, чому я просто не зіграю сама, хіба ні? Чому не візьму у вас інструмент і не покажу, що саме маю на увазі.

— Та ні... — Тібор похитав головою, сподіваючись лишень, що вигляд у нього достатньо байдужий. — Ні, як на мене, наш звичний спосіб працює добре. Ви говорите, я граю. Якби ви не говорили, а грали самі, я б тільки копіював, копіював, копіював... А так ваші слова ніби відкривають для мене віконця. Якщо ви гратимете самі, віконце не відчиниться. Я просто копіюватиму.

Вона якусь хвилю поміркувала, а тоді сказала:

— Мабуть, ви маєте рацію. Гаразд, я спробую висловлюватися трохи зрозуміліше.

І наступні кілька хвилин говорила про різницю між закінченням і переходом. А потім, коли він зіграв тих кілька тактів іще раз, усміхнулася і схвально кивнула.

Та відтоді в їхні пополудні закралася ледь уловима зміна, на них немовби лягла якась тінь. Можливо, та тінь крилася там від самого початку, просто тепер її, ніби джина, випустили з пляшки. Якось, коли вони сиділи на площі, Тібор заходився розповідати панні МакКормак історію про те, як попередній власник його віолончелі ще в радянські часи виміняв її на кілька пар американських джинсів. Коли розповідь добігла кінця, вона глянула на нього з дивною напівпосмішкою і сказала:

— Це добрий інструмент. У нього гарний голос. Та оскільки я ніколи й пальцем до цієї віолончелі не торкнулася, то де вже мені судити.

Тібор відчув, що розмова може знову звернути у те не вельми приємне русло, хутко відвів очі і мовив:

— Для когось такого, як ви, цей інструмент не годиться. Мені й самому він уже не надто підходить.

Надалі, розмовляючи з панною МакКормак, розслабитися Тібор уже не міг, бо весь час остерігався, що вона знову повернеться до тієї теми. Навіть під час найприємніших розмов якась частина його свідомості постійно трималася насторожі, щоб у разі потреби можна було вчасно перекрити їй шляхи до наступу. Звісно, відволікати її щоразу не вдавалося, тож невдовзі він навчився пропускати повз вуха фрази на взірець: «Ех, було б набагато легше, якби я могла просто вам це зіграти».

Наприкінці вересня — у повітрі часом уже віяло прохолодою — до Джанкарло зателефонував з Амстердама пан Кауфманн: у