Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

Почувши це, Тібор ладен був уже покласти віолончель назад у футляр і піти собі. Та потім якесь інше почуття — ймовірно, просто цікавість, а може, й щось глибше — все-таки взяло гору над гордістю і спонукало знову заграти ту п’єсу, про яку вона казала. Коли після кількох тактів жінка спинила його і заговорила, йому знову закортіло встати і піти. Він вирішив, що суто з увічливості потерпить іще цей непроханий урок хвилин п’ять, не більше. Проте залишився ще трохи, потім — ще. Тібор знову грав, жінка знову говорила. Спочатку її слова щоразу вражали, здавалися надто самовпевненими й понад усіляку міру абстрактними, та коли він спробував підлаштувати своє виконання до пафосу й напору, що їх вони несли в собі, результат його неабияк здивував. Так Тібор сам незчувся, як минула ще одна година.

— Я раптом щось побачив, — пояснював він нам. — Сад, до якого ще не дістався. Той сад мрів удалині, просто переді мною. На шляху до нього лежали певні перешкоди. Але вперше він там таки був. Сад, якого я ще зроду не бачив.

Сонце вже майже сховалося за обрієм, коли Тібор нарешті вийшов з готелю, перетнув площу — цього разу у зворотному напрямку, до кафе, — і, ледь стримуючи радісне піднесення, дозволив собі рідкісну розкіш — мигдалеве тістечко зі збитими вершками.

Упродовж кількох подальших днів він приходив до неї у готель щодня пополудні, а коли звідти виходив, незмінно повнився якщо не тим відчуттям справжнього одкровення, яке спізнав першого разу, то принаймні свіжою енергією і надією. Коментарі панни Мак-Кормак ставали дедалі різкішими; людині зі сторони вони точно видалися б дуже безапеляційними, та на той час Тібор уже втратив спроможність міряти її слова такою міркою. Тепер у нього був лиш один страх: що рано чи пізно вона з міста поїде, і ця думка вже просто його мучила, не давала спати і позбавляла спокою, варто було вийти на площу після чергового натхненного заняття. Утім, щоразу, коли він пробував про це заговорити, відповідь була неоднозначна і не надто обнадійлива. «О, побуду ще, доки тут не стане для мене захолодно», — сказала якось панна МакКормак. Або іншого разу: «Думаю, залишуся, доки не занудьгую».

— Ну, а сама вона як? — знай допитувались ми. — На віолончелі. Як вона грає?

Коли ми запитали про це вперше, Тібор від конкретної відповіді ухилився, пробурмотів лише щось на зразок: «Таж вона з самого початку відрекомендувалася як віртуоз». Проте, збагнувши, що так просто від нас не відкараскається, зітхнув і заходився пояснювати.

Річ у тім, що навіть під час того першого заняття йому страшенно кортіло послухати, як грає сама панна МакКормак, але він був надто настрашений, щоб звернутися до неї з таким проханням. Те, що в кімнаті не видно було ані сліду віолончелі, не особливо його збентежило. Зрештою, абсолютно природно, що їй не хотілося тягнути віолончель зі собою у відпустку. І потім, інструмент — імовірно, винайнятий напрокат, — цілком можливо, там таки був — у спальні, за зачиненими дверима.

Та з кожним новим заняттям у тій вітальні підозри наростали. Тібор щосили намагався викинути їх із голови, бо на той час уже позбувся будь-яких застережень щодо того, потрібні ці зустрічі з панною МакКормак чи не потрібні. Схоже, вже те, що вона його слухає, допомагало йому дедалі більше вивільняти свою уяву, і поміж цими заняттями він частенько ловив себе на тому, що прокручує в голові ту чи іншу п’єсу, пробує спрогнозувати її коментарі, наперед бачить, як вона хитає головою, хмурить чоло, ствердно киває, або ж — і це вже вища винагорода — той чи інший уривок у його виконанні викликає у неї такий приплив почуттів, що вона заплющує очі і починає чи не мимохіть імітувати його рухи. Підозри, одначе, все ж нікуди не зникали, а тут ще якось Тібор, увійшовши до кімнати, побачив, що двері до спальні відчинені навстіж. Там видно було такі ж, як у вітальні, кам’яні стіни, щось схоже на середньовічне ліжко з чотирма стовпцями, але ніде жодного натяку на віолончель. Невже можливо, щоб віртуоз, нехай навіть на канікулах, так довго не торкався до свого інструмента? Втім, і це запитання він постарався просто викинути з голови.

Літо тривало, і Тіборові розмови з панною МакКормак усе більше затягувалися: тепер після своїх занять вони приходили разом у кафе, і вона замовляла для нього каву, тістечка, а часом і сендвіч. Розмовляли при цьому вже не тільки про музику, хоч усе одно незмінно до неї поверталися. Панна МакКормак могла, приміром, розпитувати його про дівчину з Німеччини, з якою він зблизився у Відні.

— Зверніть увагу, моєю дівчиною вона не була ніколи, — запевняв її Тібор. — Нічого такого між нами не було.

— Тобто не було фізичної близькості? Це аж ніяк не означає, що ви не були в неї закохані.

— Ні, панно Елоїзо, це не так. Вона мені, звісно, подобалася, але закохані ми не були.

— Але вчора, граючи мені Рахманінова, ви явно згадували якесь почуття. То була романтична любов, кохання.

— Та ні, нічого подібного. Вона була мені добрим другом, але не коханою.

— Хай там як, той пасаж ви граєте так, наче то спогад про кохання. Ви ще такий молодий, а вже знаєте, що таке розставання, що таке розлука. Тому-то й граєте ту третю частину саме так. Переважно віолончелісти вкладають у неї радість. Але вам там не про радість ідеться, для вас це спогади про радісні часи, які безповоротно минули.

Такі-от між ними точилися розмови, і Тібор частенько відчував спокусу своєю чергою порозпитувати трохи і її. Колись, одначе, за весь час навчання він не наважився поставити жодного особистого запитання Петровичу; так само й тепер йому просто язик не повертався запитати про щось суттєве панну МакКормак. Тож і живився крихтами, які вона ніби випадково часом йому підкидала: що живе тепер в Орегоні, у місті Портленд, що три роки тому переїхала туди з Бостона, що не любить Париж «через пов’язані з ним сумні спогади» — але розпитувати про подробиці уникав.

Тепер панна МакКормак сміялася набагато частіше, ніж у перші дні їхнього знайомства, а коли вони виходили з «Ексельсіору» і вирушали через