Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Я помітив. Поїхали.

– Куди?

– Додому. Чи чекатимеш, поки твій хлопець придумає щось?

Ні. Я не готова зараз чекати. Мені потрібно терміново в теплу машину, інакше завтрашній ранок погрожує почати з градусника та чаю з лимоном.

- Поїхали.

Обійнявши Тару і шепнувши їй, що наберу її пізніше, я повертаю їй вітровку, забираю свою сумку зі столика і прямую у бік паркування.

У кросівках хлюпає вода, з мене стікають струмки, залишаючи на доріжці вологий слід. Мабуть, я виглядаю, як мокра курка, але дивним чином вперше мене це не хвилює.

- А ти вже зі мною розмовляєш? – кидаю через плече Скайлеру, що йде за крок від мене.

– Я й розмовляв. Це ти грала у мовчанку.

- Тому що ти образив мене, - різко гальмую і обертаюся. У мені киплять емоції і рвуться на всі боки.

Скайлер підходить до мене впритул, не побоюючись за те, що його одяг може намокнути.

Я відчуваю тепло, що відходить від нього, зараз особливо добре. Мені холодно, а він такий гарячий. Великий. Закриває мене від вітру і дивиться так, що я на мить забуваю про холод. Тільки губи тремтять. Розумію це, бо він обводить їх серйозним поглядом.

- Я ж казав, що, можливо, ще не все втрачено, - каже без тіні жарти, а потім раптом схиляється і шепоче мені на вухо: - Твої губи вже такого насиченого синього, що, якщо їх поцілувати, ця синь передасться і мені.

Мурашки махом покривають усю поверхню шкіри, але цього разу винен не вітер.

Знаходжу його очі, на мить наче вилітаючи з власного тіла, а Скайлер раптом усміхається і підморгує мені.

- Ти вже не золота, ти синя дівчинка. Ідемо!

Видихаю напружено!

- Дурень!