Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

Батлер трохи зігнув коліна. Готовий до дії. Тепер він став старшим, це правда. І повільнішим. Але ель­фійська магія поліпшила його реакцію, та й досвіду в нього було набагато більше, ніж у Бланта. Джу­льєтта хотіла сама все за нього зробити, але деякі речі вимагають особистого втручання.

— Я твій провідник, Арно. Прийшов, аби відвес­ти тебе додому. Там на тебе чекають багато людей.

— До-до-дому? — забелькотів Блант.— Що зна­чить додому?

Батлер зробив крок уперед.

— Ти сам знаєш, що це значить, Арно. Додому. Туди, куди ти весь час ішов. Туди, куди ти відправив багатьох. І мене теж.

Блант наставив на нього тремтячого пальця.

— Не підходь до мене. Я вбив тебе один раз, і вб’ю іще.

Батлер зареготав. І було то не дуже приємно.

— Тут ти помиляєшся, Арно. Мене не можна вби­ти іще раз. Та й смерть — невелика штука у порів­нянні з тим, що чекає після неї.

— Що чекає після неї...

— Пекло, Арно,— сказав Батлер. — Повір мені, я його бачив. І ти побачиш.

Блант повірив. Урешті-решт, Батлер з’явився просто з повітря.

— Я не знав,— схлипнув він.— Не вірив. Я б ніко­ли тебе не пристрелив, Батлере. Я просто виконував накази Спіро. Ти ж сам чув, що він наказав. Я просто металевий чоловік, і все.

Батлер поклав руку йому на плече.

— Я вірю тобі, Арно. Ти виконував наказ.

— Правильно.

— Але цього недостатньо. Ти маєш очистити своє сумління. Якщо ні, я мушу забрати тебе із собою.

Очі у Бланта почервоніли від сліз.

— Як? — заблагав він.— Як мені це зробити?

— Зізнайся у своїх гріхах. І нічого не приховуй, бо я повернуся.

Блант закивав. В’язниця набагато краща, ніж те, що йому загрожувало зараз.

— Пам’ятай, я спостерігатиму. Це твій єдиний шанс себе врятувати. Якщо ти ним не скористаєшся, я повернуся.

Блант так роззявив рота, що аж зуби вискочили і покотилися по підлозі.

— Не хвилюйша. Я жіжнаюша. Обіцяю.

Батлер підняв фольгу і знову зник.

— Тож дотримуйся своєї обіцянки, або на тебе чекає пекло.

Батлер вийшов у коридор і запхав фольгу під під­жак. Через секунду з’явився Сід Коммонс із бейджиком.

Він побачив Арно Бланта, що стояв розгублений посеред камери.

— Що ти накоїв, Батлере? — поцікавився він.

— Гей, це не я. Перевір записи. Хлопець просто скочив і почав із кимось розмовляти. Кричав, що хоче зізнатися.

— Хоче зізнатися? Так просто?

— Знаю, що звучить це дивно, але я розказую те, що бачив. На твоєму б місці, я б зателефонував Джастінові Барру у Скотланд-Ярд. У мене таке від­чуття, що зізнання Бланта допоможе закрити кілька гучних справ.

Коммонс із підозрою примружив на нього очі.

— Чому в мене таке відчуття, що ти щось прихо­вуєш?

— Обшукай мене,— знизав плечима Батлер.— Відчуття — то не доказ. А камери спостереження підтвердять, що я і кроку не зробив у кімнату.

— Ти певен, що вони саме це покажуть?

Батлер глянув на ледь помітне мерехтіння за пле­чем у Сіда Коммонса.

— Так точно,— відповів він.

ГЛАВА 12: СТИРАННЯ ПАМ’ЯТІ

Маєток Фаулів

Коли Холлі з Батлером нарешті приземлилися на території маєтку Фаулів, ЛЕП під при­криттям ночі вже піднімали на поверхню обладнан­ня для стирання пам’яті.

Батлер відчепився від місячного паска і приту­лився до стовбура сріблястої берези.

— З тобою все гаразд? — спитала Холлі.

— Так,— відповів охоронець, масажуючи ділянку серця.— Це кевлар. Зручно, якщо в тебе стріляти­муть із малого калібру, але дихати важко.

Холлі склала механічні крила.

— Але тепер твоє життя стане спокійнішим.

Батлер помітив пілота ЛЕП, що намагався при­паркувати транспортер у гараж, чіпляючи бампер «Бентлі».

— Спокійне життя? — пробурмотів він і пішов до гаража. — Якби ж то.

Батлер закінчив сварити пілота-піксі та пішов до кабінету. На нього вже чекали Артеміс і Джульєт­та. Дівчина так міцно обійняла брата, що мало все повітря з легень не вичавила.

— Зі мною все гаразд, мала. Ельфи мене підла­тали, тож я проживу понад сто років. Доглядатиму за тобою.

Артеміс одразу ж перейшов до справи.

— Як мої доручення, Батлере?

Дворецький відкрив сейф у стіні за кондиціоне­ром.

— Добре. Я зробив усе, що було у списку.

— Як митниця?

Батлер поставив на стіл шість маленьких пляше­чок.

— Моя людина в Лімерику виконала все згідно з інструкцією. Такого йому за все своє життя не до­водилося робити. Вони в особливому розчині, аби зупинити корозію. Шари дуже тонкі, і щойно вони вступають у контакт із повітрям, як одразу ж почи­нається окиснення, тож я пропоную до останньої миті не вставляти їх.

— Чудово. Мені здається, що я єдиний, кому це може знадобитись. Але про всяк випадок, надягнемо їх усі.

Батлер простягнув золоту монетку на шкіряному шнурочку.

— Ваш щоденник і файли стосовно ельфів я ско­піював на лазерний міні-диск, а тоді вкрив його шаром золота. Боюсь, ретельної перевірки він не витримає, але розтоплене золото знищить інформа­цію на диску.

Артеміс надягнув шнурок на шию.

— Годиться. Ти лишив хибні підказки?

— Так. Відіслав листа, якого ви маєте відкрити пізніше, і зарезервував кілька мегабайтів на одному сайті в Інтернеті. Також виявив ініціативу і закопав у лабіринті капсулу часу.

Артеміс кивнув.

— Добре. Про це я не подумав.

Батлер удав, що повірив компліменту, але сам пе­реконаний у цьому не був. Артеміс подбав про все.

Джульєтта вперше заговорила.

— Знаєш, Артемісе, а може, краще розпрощатися із цими спогадами? Нехай ельфи заспокояться.

— Ці спогади — частина мене,— відповів хлопець.

Він уважно подивився на пляшечки на столі, ви­брав дві.

— Ну, вже час. Думаю, ельфам уже кортить стер­ти нашу пам’ять.

Технічна команда Фоулі влаштувала собі робоче місце в конференц-кімнаті. Розклали на столі елек­троди і кабелі з оптичного волокна. Кожен кабель було приєднано до плазмового екрана, що конверту­вав хвилі мозку в бінарну інформацію. Якщо сказати простою мовою, Фоулі міг читати спогади людей, як книжку, і стирати те, чого в цій книзі не мало бути. Найдивовижнішим у цій процедурі було те, що люд­ський мозок міг на вільному місці створити альтер­нативні спогади.

— Можемо провести стирання пам’яті похідним обладнанням,— пояснив Фоулі, коли всі пацієнти зі­бралися.— Але це обладнання