Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

Реформи, частин Поланко, Інсурхентес і Періферіко Сур, у будівництві торговельних макроцентрів, нових транснаціональних готелів, модернізації телекомунікацій та їхнього супутникового зв’язку, поширенні інформаційних служб, кабельного і цифрового телебачення, як і згаданих вище багатозальних кінотеатрів. Деякі з цих видів діяльності здійснюють зміни безпосередньо у культурних і комунікаційних пропозиціях; інші перевпорядковують зміст міського життя і традиційних способів використання простору. В обох випадках держава поступається своєю роллю головного актора на користь приватних підприємців і транснаціональних корпорацій.

Для того щоб глобалізація міського життя усталилась і стала чимось більшим, ніж простий бізнес у сферах нерухомості, фінансів і мас-медіа, необхідно переглянути відносини культурної політики з громадськістю. Якщо мистецькі й традиції ремісництва, музеї та історичні райони становитимуть частину проекту міського і державного розвитку разом з передовими системами комунікації та інформації, це розширить можливості врегулювання проблем дезінтеграції і нерівності. Імовірно, це могло б змінити зовнішній імідж і конкурентоспроможність міста та кожної країни.

Провінційні та глобальні уявлення

На цьому рівні аналізу міський дуалізм удається пов’язаним з проблемою сегрегації у глобальних процесах. Якою мірою глобалізація збільшує динаміку мегалополісів і якою – їхній розпад?

Якщо відстежимо журналістську інформацію щодо великих латиноамериканських міст, побачимо збільшення кількості новин про нестабільність і насильство, розпад соціальних зв’язків і приватизації суспільного простору для забезпечення власного захисту. Дослідження, здійснені, приміром, Міґелем Анхелем Аґіларом у Мехіко та Терезою П.Р. де Кальдейра у Сан-Паулу, демонструють, як уявлення про ці мегалополіси модифікуються під впливом нових форм сегрегації та насильства. У латиноамериканських містах сегрегація здійснювалася під час модернізаційного розвитку шляхом відокремлення різних соціальних груп у різних районах. Пізніше з метою впорядкування розширення міста, спровокованого міграціями й індустріалізацією з другої половини ХХ століття, людей розділили за принципом протиставлення «центру» та «периферії»: середні й вищі класи у центральних, краще облаштованих зонах, тоді як біднота у позбавлених уваги передмістях. Оскільки ця остання модель залишається чинною, зауважує Тереза П.Р. де Кальдейра у своєму дослідженні Сан-Паулу, коли відмінні групи опиняються по сусідству в різних зонах міста, споруджують стіни, внутрішні двері, пункти спостереження, закривають житлові райони, обмежуючи доступ до своїх вулиць, зводять великі будівлі з електрон­ними кодовими замками.

Мешканці міст запроваджують нові стратегії захисту, які видозмінюють міський пейзаж, проїзд містом, повсякденні звички й уявлення. У народних районах – бразильських фавелах, поселеннях бідноти Буенос-Айреса та подібних до них районах у Боготі, Лімі й Мехіко – сусіди самоорганізуються, щоб забезпечувати власну безпеку і навіть запобігати в певних випадках втручанню поліції. Великі підприємства будують житлові комплекси і виробничі приміщення, закриті для переміщення або з жорстко обмеженим доступом. Деякі встановлюють так само жорсткий контроль у торговельних центрах та інших громадських будівлях. В останні роки формування закритих районів обернулося на головний стимул для організації вищих і середніх шарів населення великих міст, які не звикли брати участь у соціальних рухах: їхній особливий спосіб здійснювати громадську діяльність полягає у відособленні від міської конфліктності шляхом приватизації територій з високим рівнем забезпечення безпеки й обмеження соціалізації або ризикованих зустрічей.

Відбувається перехід від мультикультурної яскравості до відокремленості та нерівності. Від міст, до яких прибувають провінціали, як пояснюють дослідження міграцій, у пошуках роботи і кращих заробітків, комфорту й анонімності, зачаровані вогнями міста, ми переходимо до похмурих великих міст, перебудованих так, щоб сховатися, не бачити інших і не бути побаченими.

Існує контраст між уявленнями провінціалів, для яких мегалополіси досі є обріями сучасності й прогресу, та, з другого боку, з міжнародними уявленнями, які циркулюють в пресі, на телебаченні й у деяких спеціальних дослідженнях, для яких міста Мехіко, Сан-Паулу, Богота і Каракас асоціюються з перенаселеністю, перевантаженістю, забрудненням і насильством. Одночасно з процесом деградації публічних місць, неконтрольованим зростанням і сегрегуючим насильством у 1990-ті роки виникають нові джерела і типи соціокультурного розвит­ку. У той час як посилюються економічний і урбаністичний дуалізм, невпорядкованість тіньової торгівлі та збільшується кількість злочинів, деякі латиноамериканські столиці вперше обирають своїх управлінців (Буенос-Айрес, Мехіко), а інші знаходять у періодах постдиктатур сцену для випробування більш демократичних форм участі та активізації культурного розвитку (Сантьяго-де-Чилі, Монтевідео, Богота, Сан-Паулу). Варто зазначити деякі експерименти, реалізовані в Порто-Алегре, в Бразилії, від початку цього десятиліття під керівництвом Партії трудящих з метою розв’язання проблеми дисбалансу між накопиченими соціальними потребами й обмеженістю бюджету шляхом активного залучення мешканців усіх районів до визначення пріоритетів у використанні ресурсів (Jelin, 1998). Іншим прикладом є місто Барселона, де демократизація муніципального управління пов’язана з проектами участі в естетичному покращенні, які є ресурсами для сприяння більш інтенсивному використанню публічних місць і таким чином підвищення їхньої безпеки (Borja та Castells, 1997).

Глобалізація в економіці та комунікаціях сприяє більш космополітичному розвиткові міст. Вона неоднаково відбувається в усіх сферах. В сфері науки та у деяких інших сферах інтелектуального життя головні латиноамериканські міста значно збільшують кількість міжнародних візитів і розширюють потоки інформації. І все ж відхід держави і слабке приватне фінансування зменшують у деяких містах, які були дуже космополітичними, поширення іноземного мистецтва, як це підтверджують збіднілі експозиції візуальних мистецтв у Мехіко, театри Монтевідео і Боготи. Кінематограф, виробництво якого зменшилось у тих небагатьох латиноамериканських країнах, для яких ця сфера є провідною в національній економіці (Аргентина, Бразилія, Колумбія і Мексика), і який втратив зали для показу, зараз демонструє ознаки відновлення, хоча розподіл залів і всієї сукупності мультимедійної системи дедалі більше контролюється американськими підприємствами.

Майже в усіх цих сферах нові адміністрації міст сприяють покращенню і диверсифікації культурної пропозиції. Новою подією стало те, що міжнародне відкриття здійснюється не лише щодо метрополій «першого світу», але також щодо латиноамериканських великих міст: це відбувається інколи за державної ініціативи (міжміські фестивалі, покази кінофільмів і театральних вистав однієї країни в іншій), а в інших випадках за допомогою об’єднання приватних підприємств або незалежних виробників – від Televisa до фестивалів карибської музики, – які встановлюють зв’язки міста Центральної Америки і Карибського басейну з Нью-Йорком і Маямі. Між Порто-Алегре та Буенос-Айресом утворилась інша мережа взаємного обміну – між музикантами, візуальними митцями і театральними трупами цих міст.

Запитання: з яким культурним капіталом мають справу в цій діяльності латиноамериканські столиці – це не проста гра слів. Якою мірою ця мобілізація засновується зараз на власних надбаннях (історичній спадщини, створенні музики, кінофільмів, локальних відео) і якою мірою залежить від імпорту, від комерційних подорожей і, відповідно, від мобільності великих нелокалізованих капіталів, майже завжди керованих естетикою «light» швидких прибутків і термінових грошових переказів? Які існують можливості говорити від імені власного міста і спілкуватися з іншими містами, коли скоротилося стільки найменувань локальної продукції: видавництва збанкрутували чи були придбані