Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Мілена, — Наталка вже збігала до кухні і принесла кухоль гарячого чаю. — На ось, випий. Мареку, принеси їй светра чи куртку, вона тремтить від холоду.

— Я принесу, — Ліка біжить до кімнати, і вже звідти чути її голос. — Тільки не розказуй без мене, мені теж цікаво!

Всі мимоволі посміхаються. Ліка, весела і легка, як метелик, робить їхнє товариство більш врівноваженим і спокійним, хоч сама вона не врівноважена і зовсім не спокійна, та бач.

— Отже, Мілена, дружина Золтана, — Наталка притримує гарячий кухоль, аби Аліна змогла пити. — Тримай і пий, і згадай, що саме ти бачила.

— Може, не треба? — Мар’ян роздратовано дивиться на Наталку. — Чи їй не досить переживань, щоб згадувати це?

— Мареку, вона міцніша, ніж тобі хочеться, — Наталчин погляд гострий і відсторонений. — І це для неї не перший досвід спілкування з тим, що з іншого боку. В кожного з нас є свій Дар, ми інші, інший вид людей. Саме тому ми тут, за це ми обрані, подобається нам це чи ні. Тому вона повинна згадати все, аби нам далі було легше. У цьому її призначення.

— Я іноді починаю ненавидіти тебе, — Рита сідає поруч Аліни і обіймає її. — Ти просто чудовисько, знаєш це?

— Я іноді сама себе починаю ненавидіти…

Наталка втомлено відвертається. Вона не може більше тримати рівновагу. Їй так шкода Аліну — вона чудово розуміє, що та відчуває. Бути не такою, як всі, відчувати себе… чудовиськом, потворою — о, це вона добре знає, це їй знайоме: злякані очі батьків, недовірливі обличчя лікарів, уколи, пігулки… Та в Наталки був дідусь Яків, який врятував Наталку від всього того і примирив її з її іншим боком, а ось Аліна зосталася зі своїм божевіллям сам-на-сам. Вона не знала, що то Дар. І досі не знає.

— Чого ви напосілися на малу? — Ліка бере з рук Аліни чашку і теж робить чималий ковток. — О, чай з коньяком, щось нове. Хтось іще буде?

Всівшись біля дзеркала, вони передають чашку з рук в руки, аж доки та не повертається до Аліни майже порожньою.

— Я бачила дівчат, які на моїх очах вбили кількох жінок так, що інші навіть не помітили, — Аліна вже не тремтить, її очі спокійні й відсторонені, як завжди. — Я бачила жінку з довгими косами, я думаю, саме вона змушувала рухатися тих двох.

— Як це?

— Не знаю… Але в мене було таке відчуття, наче вони рухаються синхронно, і якщо вбити ту, з короною, то інші дві перестануть рухатись, дихати…

— Помруть? — Орест намагається якось стулити все докупи. — Ти це хотіла сказати?

— Ні, не помруть, — Аліна наче прислухається до чогось. — Вони вже були мертві. Хіба я не сказала?

Западає мовчанка. Аліна піднімає погляд — всі дивляться на неї, а тиша падає їм на голови і давить, наче кам’яна.

— Ні, ти не сказала, — Марек старається, аби голос звучав рівно. — Чому ти так вирішила, сонечко? Що вони вже мертві?

— Не знаю… — Аліна знову прислухається до тиші. — Не знаю чому. Просто було таке відчуття, і все. Чомусь у всіх мерців однакові обличчя. То смерть їх робить такими. Коли душа йде, тіло стає просто частиною праху, а прах — субстанція однорідна, позбавлена індивідуальних ознак. Так і ці. Вони рухались, начебто й дихали, але були неживими. Я не знаю, як вам це пояснити. Може, мені все примарилося.

— Ходімо обідати. Чого ми тут розсілися? — Орест підводиться і подає руку Ліці. — Ходімо до кухні, попоїсти не зайве, а там подумаємо, як нам бути далі.

— Про що ти замислився? — Ліка взяла його обличчя в долоні. — Оресте, що з тобою?

— Це я винен, — Орест обводить очима товариство. — Це через мене ви всі тут. Якби я не був таким амбіційним, якби не хотів, щоб моя дисертація стала науковою подією, жоден із вас не опинився б тут. Мою роботу насправді вже завершено, і ця поїздка була потрібна лише для фактажу. І якби не моє марнославство, ви б зараз були далеко звідси, в безпеці. Вибачте мені, якщо можете, бо сам я собі не вибачу ніколи.

— Вибач, Оресте, та ти зараз верзеш дурниці, — Рита знову всілася на сходинку, тільки вище, аби всіх бачити. — Я не виголошуватиму промову, терпіти цього не можу, як і втішати істеричних ясновидців та різних там… наукових співробітників, але сил моїх немає спостерігати розхристану психіку декого, не буду показувати пальцем.

— Ти про що? — Орест чекав чого завгодно, та не цього. — Рито, що ти кажеш?

— Я кажу, що в тебе — вибач, звичайно, але це факт — вочевидь, в тебе манія величі. Наполеоном чи Бредом Піттом ти себе не відчуваєш, це для тебе дріб’язок. Ні, ти уявив себе самим Господом Богом, або, на крайняк, Мойсеєм — той теж таке? Він вважає, що ми тут, бо він так схотів. Оресте, якщо ти можеш робити такі речі, в мене є маленьке прохання: я дуже хочу діамантове кольє. Ну, до Вседержителя далеченько, а ти тут, поруч, то, може, зробиш ласку — алле-оп! — і воно тут?

— Хто?!

— Кольє, про яке я тобі торочу. — Рита насмішкувато диви ть ся на отетеріле товариство і вдавано гірко зітхає. — І ці туди ж…

— Що ти говориш, Рито?! — Мар’янові на мить здалося, що Рита нарешті збожеволіла.