Читати книгу - "Кубанська Україна, Рінат Петрович Польовий"

Але це вже із традиційної української “опери” – якби…

Більш переконливо співала Маруся Чурай: “Жаль ваги не має…” Вагу мають доконані факти. Таким фактом і стало перетворення Добровольчої армії з потенційно дружньої на ворожу до України.

Якщо термін “громадянська війна” має право на існування в українській історіографії 1917 – 1920-х років, то саме тут, на Кубані. Ґрунт для братовбивчого конфлікту між українським громадянством заклав царський указ від 1870 р., який забороняв покозачення іногородніх.

Хитрі московські голови, здавалось, усе передбачили і, побоюючись зростаючої сили кубанського козацтва, завдали йому тяжкого удару – відмінили право іногородніх на покозачення, тобто скасували одну з головних підстав розросту козацтва та проклали глибоку межу між українцями-козаками і українцями-новгородніми. Росіяни розшматували наш народ на різні стани – з протилежними, часто антагоністичними інтересами.

Панами ситуації на Кубані залишалися козаки, хоч би тому, що основні масиви землі належали їм, а іногородні мусили її орендувати. Зрозуміло, що жили прибульці значно бідніше, ніж козаки… “Іногородні були паріями в станичній громаді. В управі вони участі не брали, але повинність підводами виконували, при повені, пожежі чи ще якомусь нещасті вони мусіли допомагати нарівні з козаками”[158].

Було закладено нерівність і в отриманні освіти: діти іногородніх не мали права навчатися в міністерській (“козачій”) школі, яка утримувалася на громадські кошти і була престижнішою, ніж церковно-парафіяльні, де й мусили навчатися діти іногородніх. Рівень викладання у церковно-парафіяльній школі був нижчим.

Василь Іванис згадував, як у його станиці Настасіївській козачата і діти іногородніх традиційно ворогували між собою. Ворожнеча виливалася в постійні побоїща. “Бійка ця починалася з обзивання: іногородні учні дражнили козачат куркулями, а козачата дражнили іногородніх гамселами, мугирями”[159]. Билися не тільки навкулачки, але й грудками землі, камінням, цеглою, патиками. У масових бійках, писав Іванис, “горували козачата”,бо їх “було більше і вони були відважніші. А іногородні зганяли злість, нападаючи на окремих козачат, коли вони розходилися по домах”[160]. Так зростали кадри майбутніх збройних міжусобиць.

“Ворожнеча лишалася й у парубків. Козак-парубок вважав себе якимсь паном у порівнянні з іногороднім. Він чистіше й гарніше одягався, їздив добре на коні, і його більше любили дівчата. Козачий парубок і на вулиці тримав себе згори, як правило, він бував грамотніший. Старші козаки також не завжди поводилися з іногородніми як рівня. Повернувшись із полку чи батальйону, козаки майже до смерті вбиралися в черкеску і по зовнішньому вигляді відрізнялися від іногородніх. З козачих частин поверталися всі грамотні й фізично добре загартовані, а іногородні були малописьменні”[161].

Мали свої привілеї і новгородні: вони могли не служити в армії. Тоді як сини козаків відбували військову повинність, сини новгородніх могли працювати на добробут власної родини. Так що підстави для невдоволення мали й козаки, які мусили – при живих синах – наймати робітників.

Для того щоб почалася війна між козаками і новгородніми, треба було впасти центральній владі.

У 1917-му вона й упала…

Кузьма Безкровний, батько українських самостійників Кубані, прагнув примирити сторони. В 1919 р. очоливши в кубанському уряді П. Курганського Міністерство внутрішніх справ, Безкровний негайно започаткував опрацювання законопроекту про покозачення новгороднього населення.

Проте закон цей вже запізнився. Навряд чи й він був би прийнятий, адже козацькі депутати у Законодавчій раді насамперед дбали про збереження козацьких привілеїв[162].

Навіть коли б цей законопроект був прийнятий, здається, небагато знайшлося б серед іногородніх бажаючих перейти у козацький (давно ворожий!)стан. Тим більше, коли ворожнеча до козацтва була всотана з дитинства... І в дні революції досягла апогею.

Давні образи під час революції вилилися у збройний конфлікт: козаки стали опорою денікінців, а новгородні пішли до більшовиків, які своїм галасом про рівність давали іногороднім надію позбавити козаків політичних привілеїв та привілеїв на володіння землею і самим отримати – таке бажане! – право на неї.

І підняв руку брат на брата.

Як приклад цього націовбивчого конфлікту є долі нащадків запорожців Павла Асаульченка, організатора загонів Красної гвардії на Кубані, та козака Пашківської станиці Андрія Шкури (генерал-лейтенанта Шкуро), які самовідданослужили ворогам України…

Звісно, що ворожнеча між кубанськими козаками (українцями з походження) та українцями-іногородніми простеляла шлях ворогові – червоним і білим “москалям-картузникам”.

Закінчився конфлікт, закладений ще у 1870 р. царським указом, піровою перемогою іногородніх, яких, утім, у 1920 – 1930-х роках більшовики репресували так само немилосердно, як і козаків.

Оскільки “Добрармія не визволяла, а підкоряла”, а кубанський уряд толерував це, він і сам “ставав якимсь мстивим переможцем.

Покарання різками, безсудні розстріли, шибениці, конфіскації, реквізиції відбувалися перед і позаду уряду. Пожежі світились і по шляху Кубуряду. Цей уряд забув про грудневу Крайову раду, забув про її Конституцію та про її підвалини – рівноправність обох частин населення Кубані – козаків та городовиків, забув, що він вилонився з паритету цих двох складників. Він провадив яскраво реакційну, станово-козацьку політику. Уряд не замиряв, а розпалював пристрасті й помсту. Городовиків цілком віддав на поталу. Як за большевиків навгородні мстилися над козаками, так тепер козаки реваншувалися й нелюдськи поводилися з навгородніми”[163].

Дітей городовиків виключали зі шкіл, жінок і дівчат ґвалтували, чоловікам набивали землю в роти, а то й закопували живцем у землю…