Читати книгу - "Кубанська Україна, Рінат Петрович Польовий"

В Некрасівській, хоч і було чимало прибулих із фронту козаків, одначе в добровольці вони не записувались.

Козаки “чекали розпоряджень свого Кубанського уряду, хоч і знали, що він залишив Катеринодар”[145].

Тим часом внаслідок анархії у верхніх ешелонах кубанської влади у кубанському війську “запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов”[146], почали відходити окремі люди, навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням полковника Кузнецова.

Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, вступаючи з ними у бій або ухиляючись від нього. Від повного розкладу втікачів врятувала несподівана зустріч із Добровольчою армією Лавра Корнілова. Перша зустріч між керівниками обох сторін відбулася в закубанському аулі Шенджій. Оскільки домовленості про умови об’єднання відразу досягти не вдалося, вирішено було спільними зусиллями вибити більшовиків зі станиціНоводмитрівської і вже там, у спокійнішій атмосфері, продовжити переговори.

15 березня відбувся надзвичайно важкий бій за Новодмитрівську. Кубанська армія ухилилася від виконання взятих на себе зобов’язань, а добровольці після надзусиль та великих жертв зуміли-таки оволодіти станицею.

Зрада командувача Кубанської армії Покровського, який “через погану погоду не прийшов на допомогу з кубанцями”[147], і героїзм добровольців вирішили долю подальших переговорів. Їх вже вели нерівноправні сторони, і кубанцям довелося погодитися з тезою Корнілова “одна армія – одне командування”[148].

Після запевнень Корнілова, що він виступає за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду, на нараді в ст. Новодмитрівській 17 березня 1918 р. ухвалили рішення про“повну підлеглість генералові Корнілову” “кубанського державного загону”[149].

Слід зазначити, що “кубанський державний загін” на той час був чисельнішим від “армії” Корнілова, яка мала у своєму розпорядженні лише 2770 добровольців (серед них і кубанців, зокрема, у Добровольчу записався й майбутній кубанський прем’єр Василь Іванис, якому “імпонувало ім’я козака Корнілова”)[150]. Кубанський же “загін” нараховував на той час 3150 багнетів і шабель разом з артилерією[151] і перебував на своїй землі. А добровольці Крижаного походу таки були переважно зайдами: “Добровольча армія комплектувалася головно з південної інтелігенції (студентів та школярів старших кляс /не кубанців. –Р. К./) та ще трохи було солдатів-фронтовиків, як Корніловський полк, текінці тощо”[152].

Факт підпорядкування розгубленої більшості активній меншості показує, що авторитет Корнілова був вищий, ніж усіх керівників Кубані разом узятих.

Лавр Корнілов, підпорядкувавши собі волю кубанських керівників, міг із ними далі не церемонитись, але він дійсно щиро бажав добра Кубані й кубанцям, тому й пообіцяв, що “зараз же після звільнення Кубані від большевиків буде скликано Крайову раду”[153].

Та 31 березня (за ст. ст.) сталася подія, яка трагічно позначилася на долі кубанців, – від гарматного стрільна загинув видатний воєначальник, прихильник поневолених народів і ворог російської монархії Лавр Георгійович Корнілов.

В часи, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар – столицю Кубані, – в Україні закінчував приготування до державного перевороту його давній симпатик Павло Скоропадський. Генерал Скоропадський із великою повагою ставився до Лавра Корнілова – як до “людини чесної і сильної”. Повага і симпатія були взаємними[154].

До речі, саме верховний головнокомандувач російської армії Лавр Корнілов, переконавшись, що на фронтах Першої світової морально стійкішими є українці та інші представники неросійських народів, став на шлях творення національних частин у складі своєї армії.

У своїх “Спогадах” Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов буквально примусив його українізувати 34-й корпус. “Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… – говорив Корнілов. – У Вас буде чудовий корпус”[155]. Більше того, “верховний” наполягав “на повній українізації геть до лазаретних команд”[156].

Навіть “у питанні створення української армії (!!! –Р. К.) Корнілов був прибічником українства”[157].

Ось такі парадокси історії: верховний головнокомандувач у 1917 р. став одним із ініціаторів формування національних частин у російській армії.

Така позиція Корнілова, за походженням козака-текінця, викликала глухе невдоволення у командувача Південно-Західним фронтом Антона Денікіна, начальника його штабу Маркова. Не знайшла вона підтримки й у провідних російських “демократів” Керенського, Мілюкова, Терещенка, Церетелі…

Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова, в штабну кімнату якого о 7. 30 13 квітня 1918 р. (за н. ст.) влучив гарматний набій, – за два тижні перед тим як Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні, – то, напевно, Українська Держава в особі її Гетьмана мала би цілком дружні відносини з Добровольчою армією на чолі з козаком-текінцем, що сповідував республіканські погляди (тут згадується Микола Міхновський із його конгеніальною тезою “В Україні – самодержавство, в Росії – республіка”). І головне, Денікін – патологічний російський шовініст – не очолив би Добровольчу армію.