Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Усе це викликало незадоволення хмарівців. Вони називали степовиків боягузами. Серед козаків Чорноліського полку «почулися вимоги знову відділитися для самостійних дій». Напевно, Хмара і сам цього хотів, бо вже вранці «знову почав діяти самостійно». Чорноліський полк, залишивши дивізію, перейшов через село Нерубаївку та залізницю в район Соснівки, Верещаків і вступив у Цвітну, де лишився на ніч. Далі шлях закурився на Нестерівку. Під час спочинку Василь Холявка виступив із промовою. Він «закликав мужньо, не шкодуючи життя, боротися за «неньку Україну». Закінчив пропозицією розпустити тих, хто не мав зброї. Нехай, мовляв, знайдуть її, а тоді вже вертаються у свої частини для боротьби з більшовиками. «Знайте, — закликав Василь Холявка, — що смерть того чи іншого козака на полі бою за визволення стане основою нашої історії… Це повинно бути гордістю для вас, козацтво!»[312]

Після цього частину повстанців, озброєних довгими палицями із загостреним кінцем (штилями), отаман відпустив. А частина дивізії Степового разом із командиром батареї Максимом Терещенком влилася до Чорноліського полку.

19 вересня 1920 року тисяча гайдамаків Хмари заїхала в село Триліси, що недалеко від Фундукліївки. Цього дня не поталанило начальнику міліції Олександрівського повіту, його синові та декільком міліціонерам: їх ліквідували. Реквізували повстанці й телефонний апарат та друкарську машинку.

Окупанти свідчили, що «все мужское население села Цветной, что 28 верст юго-восточней Каменки, Высшие Верещаки, что 11 верст юго-восточней, и Матвеевка, что 33 версты восточней Каменки, с вилами и лопатами присоединилось к бандитам».[313]

22 вересня полк Хмари (300 багнетів, 300 шабель, гармата і кілька кулеметів) входить у Медведівку. У наступні дні (24–26 вересня) діє в районі Чигирина, Бужина і Мордви. На той час під проводом Хмари вже було три тисячі козаків.

10 — 11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря (Чигиринський повіт) Пилип Хмара разом із загонами Степового-Блакитного та Чорного Ворона вступив у семигодинний бій проти регулярних частин Красної армії. Цей бій описав Юрій Горліс-Горський у романі «Холодний Яр».

14 жовтня один із відділів Хмари (100 шабель) діяв під Медведівкою. Оцінюючи його, москалі зазначали: «Окраска пєтлюровская».

Цього дня розвідники Хмари помітили частини Першої кінної армії, яка рухалась на південь. Хмарівці обстріляли будьонівців, що йшли на село Дмитрівку через Веселий Кут. У ту мить селянин із Веселого Кута привів до Хмари двох будьонівців, які виявили бажання перейти до українських повстанців. Ті сказали, що вони старшини-кубанці. Одного звали Тимофій, іншого — Прохор. Хмара прийняв їх.

Невдовзі від Чорноліського полку відділився відділ на чолі з Миколою Бондаренком з Цибулевого, якого називали Кібцем (Кібчиком). Він отримав окреме завдання.

26 (27) жовтня 1920 року один із загонів Хмари (20 шабель і 30 багнетів) відпочивав у рідному селі отамана — Цвітній. Як зазначало совєтське джерело, повстанці на дорогах «зупиняють подорожніх, арештовують і розстрілюють совєтських працівників». У цей же час інший підрозділ чорноліського полковника діяв у Знам’янському районі. Так, у селі Знам’янка вони «обеззброїли ескадрон, забравши половину (червоноармійців. — Ред.) з командиром у ліс, інші, роздягнені, розбіглися».[314]

2 листопада Хмара «зібрав значну піхотну банду, загрожує району Сердяківка — Капітанівка». До нього прилучився загін Семена Гризла, а неподалік Оситняжки приєднався і Загородній з двома сотнями козаків (50 кінних і 150 піших).

5 листопада загін Хмари орудував уже в околицях Суботова. Потім він прийняв бій під Івангородом із 2-м кавалерійським полком. За декілька днів Хмара вже був у Звенигородці — напевно, Гризло запросив погостити.

14 листопада Хмара вже був у Матвіївці, де реквізував хліб, який москалі відібрали у селян («собранный по продразверстке хлеб»),[315] а інший його відділ рейдував неподалік Медведівки.

15 листопада «село Плоске, що за 13 верст від Знам’янки… було оточене бандою Хмари, причому батальйон (Красної армії. — Ред.) був вимушений відступити через нестачу набоїв».[316] А ось більшовицьке повідомлення від 17 листопада 1920 року: «Бандит Хмара, що оперує і має 120 кавалеристів, заважає працювати».[317] Так і було: чорноліський полковник всіляко перешкоджав москалям накидати ярмо на Україну, 17 листопада він провів цілий день у дорозі — зривав «продразвйорстку» у Мельниках, Трушівцях та околицях Фундукліївки.[318]

Наступні кілька днів гайдамаки оперували у районі Олександрівки та Старої Осоти — руйнували комунікаційну інфраструктуру ворога (знищували дроти, валили стовпи).[319] На відпочинок ховалися у Мотрин ліс.

Активність Чорноліського полку була не до смаку москалям, тим більше що повстанці діяли неподалік залізниці, біля якої окупанти під захистом бронепотягів почували себе впевнено. Росіяни вирішили дати рішучий бій Хмарі, але і він завершився на користь гайдамаків. Більшовики відступили, а повстанці подалися до Бондурівського лісу.[320]

Окупанти хотіли підступом, зокрема обіцянками «прощення», виманити Хмару з лісу. До нього послали повстанця, якого вони «амністували», з пропозицією перейти на бік совєтської влади. Отаман відмовився від «ласки» російської влади — він не тільки не вірив жодному слову москалів, а й вважав за неможливе замирення з ними.

Тоді червоний загін оточив ліс, де перебували партизани Хмари (на північний захід від Івангорода). «Використовуючи болотисту місцевість, — писали скрушно