Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

Ромашин вивчаюче глянув мені в очі. — Зізнаюся, боюсь Демона. “Сплячий Джин”… А якщо воно так і є? “Джин” з чужого світу, здатний змінювати реальність нашого?!

— Я, здається, також починаю боятися — вашої розгубленості передовсім і неоперативності аварійно-рятувальної служби. До речі, вчора зі зведення я довідався про якісь негаразди в роботі СПАС. Розібралися, в чому річ?

— Ні, - помовчавши, відповів Пилип. — Неполадок жодних немає, просто на аварійних частотах хтось регулярно подає непеленгуючі сигнали. Один такий сигнал ми вхитрилися впіймати сьогодні в районі Торжка під час приходу Демона.

— А ти кажеш — непеленгуючі…

— Точного пеленга взяти не вдалося, хоч спостереження велося з трьох супутників зв’язку. Розкид координат — сто кілометрів.

Я уявив, що може накоїти Демон в енерговузлах Європейської зони.

— Де очікувати Демона наступного разу?

— Не знаю, — просто сказав Пилип. — Якщо вірити прогнозу, то в районі Рибінського озера, але я не вірю в прогноз.

— Погано! — Я підвівся, часу в мене залишилося обмаль, нависали десятки інших невідкладних справ. — У тих місцях безліч пам’яток культури. Не можна допустити їх зруйнування, як Торжка! Не можна допустити загибелі людей. Просіть будь-яку допомогу, робіть, що хочете, але зупиніть Демона, хоч би ким він був!

Я не чекав на відповідь. Як сказав Джордж Герберт триста років тому: “Найкоротша відповідь — відповідь дією”. Я міг би дорікнути службі УАРС за бездіяльність, але її директор повинен знати ціну хвилинам.

Магнітоплан висадив нас за кілометр від комплексу будівель Симуширського медцентру. Всю дорогу Деніз мовчала, трималася відчужено, тож я губився в здогадках: чим провинився, за що впав у немилість? Але вже на платформі станції магнітопланів Симушир-2 вона раптом узяла мою руку, на мить притиснулася до неї щокою і відпустила, і я збагнув, що вона просто хвилюється за брата.

Симуширський Центр нервових захворювань являв собою кілька ажурних башт, складених з окремих модульних блоків лікувальних і процедурних палат. Він був споруджений, наскільки мені пам’ятається, близько піввіку тому, але змін зазнав мало — так вдало вписали будівельники комплекс будівель у ландшафт острова. З боку платформи башти здавалися іграшковими, проміння полудневого сонця викрешувало в їх гранях іскри алмазного вогню.

Помилувавшись бухтою Броутона з неправдоподібно голубою водою, ми поспішили до цир-кулера, що виніс нас до підмурівка однієї з башт.

Вітольд Сосновський лежав у сто сьомій палаті на десятому поверсі. Він уже прийшов до тями, але лікарі поки що тримали його в “саркофазі” оксигенної барокамери, звідки він міг розмовляти лише через відео. Обличчя його було, звичайно, блідувате, але, по-моєму, Вітольд і раніше видавався незасмаглим через свою “блондинистість”.

— Привіт, — сказав я стажисту, коли старший лікар після короткого огляду панелі медичного комбайна увімкнув зв’язок з барокамерою, — Як справи?

— Голова поки що ціла, — скривив губи в посмішці стажист. — Кажуть, через тиждень буду, як живий. Хто це з тобою? А-а, Деніз… цілую в носик, не дивися так, усе буде гаразд. Неодмінно буде…

Деніз відвела вбік почервонілі очі:

— Тобі не боляче?

— Ну що ти! М’яко, затишно… лоскітно — шкіра нова наростає… Ось хіба що кінчиків пальців не відчуваю. Але лікарі обіцяють — мине.

Правильно, хлопче, їй нічого звати правду. Ех, якби ти ще навчився поважати дисципліну! Навряд чи після цього випадку ти залишишся в Управлінні. Лапарра уже напевне підготував наказ про відчислення.

Я знав, що у Вітольда параліч периферійних нервових шляхів, що привів до м’язевого тремору — постійного тремтіння, і що він відчуває внутрішній біль од спастичних скорочень гладеньких м’язових волокон внутрішніх судин. Усе це наробив Демон, його здатність викачувати енергію з будь-якого енергоносія, в тому числі й з тіла людини. Те ж саме, що і зі стажистом, сталося, очевидно, з людьми Шерстова, коли Демон вирвався на волю, тільки допомога прийшла до них занадто пізно.

— Нічого, кріпися, варяже, — сказав я. — За битого двох небитих дають. Поправляйся, поки ми ловитимемо твого кривдника. Вітольд знову криво посміхнувся.

— Він знову щез?

— Про роботу — щонайменше, — швидко проказав лікар, який стежив за приладами комбайна.

— Віте, згадай, будь ласка. Ти марив про якогось “інспектора” і “Сплячого Джина”…

— Це не марення… — тихо мовив Вітольд. — Не можу згадати, як це було. Пам’ятаю густий кольоровий туман, потім сліпуче світло, паморочення голови, мовби я повис над безоднею… а потім я зразу все збагнув! Якась мить осяяння! Буцімто мене ввімкнули в пам’ять машини. Але зараз, на жаль, багато що забулося, а те, що пам’ятаю, сам не розумію… уривки з пам’яті. Демон — це… можливо, ти сміятимешся… але мені почулося — “Джин”, правдивіше, “Сплячий Джин”. У дитинстві я казки любив… про джинів також… Ось і спливло — “Джин”. Він може виконати практично будь-яке бажання, з його допомогою можна змінити реальність подій у будь-якому районі Всесвіту, повернути історію назад, створити нову історію, стати володарем доль будь-якої людини і всього людства в цілому… Не смішно?

— Не смішно, — сказав я. Ніколи не думав, що чарівні казки про джинів можуть обернутися жахливою реальністю в нашу далеку від казок добу. Звісна річ, якісь чудеса з арсеналу казкових джинів ми можемо робити і самі, за допомогою думкозв’язку та роботів, але змінити реальність світу!..

— Демон — артефакт не з нашого Всесвіту, його навмисне залишили, сховали в скелях Марса, навіщо — не знаю, тут провал у пам’яті. Пригадую ще, що управляти ним неймовірно складно, наша фізика на нього майже не діє, лиш біополе емоційного вибуху, причому в такій концентрації, яку людям створити не під силу. Потрібен емоціотрансформатор… — Вітольд провинно усміхнувся. — Що таке емоціотрансформатор, я також забув, хоч плач. І ще пам’ятаю, що Демон “спить”, він не увімкнений, просто живиться уві сні…