Читати книгу - "Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко"

стручечка згнив на кухні… Спершу вона хотіла його консервувати. Потім вирішили приготувати реца. Але кожного дня викидала стручок за стручком, які ставали м’якими і починали погано пахнути. Вона жалісливо прицмокувала над кожним. Я так і не зміг нічого зрозуміти. Навіщо він був їй потрібен? А коли запитав, чому ж він гине на кухні, вона лиш недбало кинула: “Астрагале, не будь дріб’язковим”. Це ілюстрація до ваших попередніх слів, — розсміявся Астрагал. — І цікаво, що цей випадок я пригадую тут чи не найчастіше. Сімдесят два роки подружнього життя залишили в пам’яті найяскравішим оцей епізод. Смішно, правда? А знаєте, мені захотілося знову до людей… Ви пробудили в мені бажання жити, бажання воскреснути…

— Ви знову дозволили собі лицемірне твердження. Це не я збудив у вас бажання жити з людьми. Скажіть, скільки років ви виходите з цієї печери з надією зустріти людей?

Дьондюранг зробив ще ковток із зеленої фляги.

— Але тепер я розумію, чому так раптово тоді в кабіні міжпланетного таксі мені спало на думку взяти курс на астероїд. Я вловив ваше еманаційне поле. Ви думали про людей, ви прагнули їх побачити. Ви потребуєте допомоги. Правда ж? Ми з вами повинні повернутися до людей. Пам’ятаєте, як у Сандра?

Ти повернись, прийди до свого дому. Тобі однак потрібно повертатися, Як перед тим була потреба утекти…

— Як ви собі уявляєте наше повернення? — сумно всміхнувся Астрагал.

— Ще ніяк. Але ж не може бути, щоб центральний аналізатор придумав таку дурницю — просто разом з вами перестати існувати в цій прекрасній печері. Переконаний, що є якісь фактори, які ще не можуть бути оформлені у вигляді програмного наказу. Але нам залишається чекати і вірити: ми повернемось до людей. І, знаєте, я сьогодні щасливий! — Дьондюранг голосно розсміявся, і той сміх, нестримний і щирий, який може бути тільки в кіберів, передавався й Астрагалові. — А тепер спати! І вірити, що все на краще. Все на краще!

Спогад. Експонат

Вони сиділи на холодній кам’яній лаві біля кисневого генератора, намагаючись віднайти в ньому причину свого хвилювання. Вже третю годину горіла сигнальна лампа, сповіщаючи про небезпеку. В печері падав рівень кисню.

— Ніколи б не подумав, — удавано спокійно мовив Астрагал. — Ця машина практично вічна. А що вже на мій вік вистачить, то я й не сумнівався. — Його старечі зморшки навколо очей стали глибшими, він напружено дивився на червону сигнальну лампу над блакитною ретортою.

Величезна печерна зала вперше видавалася зловіщою. Блакитні сталактити мечами цілили з височини.

— Якщо не знайдемо причини, за кілька годин — кінець.

— Я ще не вірю, що все так безглуздо закінчиться.

— Колись ви обіцяли, що ми повернемось до людей… Але все буде значно простіше. Вам не вдасться мені допомогти. — Астрагал намагався говорити спокійно, та раптом божевільно закричав: — Віднайди хоч причину! Чому падає рівень кисню? Я хоч знатиму! Навіщо ти обіцяв, що ми повернемось?

— Ви вже втратили надію?

— Знущаєшся? — майже люто крикнув Астрагал і надривно, по-старечому закашлявся.

— Ніхто не знає, що буде за годину, — спокійно відказав Дьондюранг.

— Я знаю! Можеш викинути свою дурну кібернетичну голову. Вона вже не скаже нічого розумного. Я знаю, що буде через годину.

— Дарма, — спокійно мовив кібер. — Пригадайте, ви померли вісім років тому. Ви вже старий. Ви не хотіли бути тягарем ні для кого. Подумайте, чи варто було помирати, аби зараз так потерпати за своє життя?

І раптом Дьондюранг замовк. Він прислухався. Печера донесла до нього звуки, яких ще не міг почути Астрагал. І ті звуки прозвучали, наче музика улюбленого Лактаріуса. То була музика людських кроків. Не міг нічого збагнути, але чув, що кроки наближаються. Його охоплювало радісне збудження.

— А коли припустити, що на астероїді висадилась чергова експедиція?

— Як це розуміти? — Старий зацікавлено звів брови.

— Якась бурова могла потрапити в простір нашої печери, утворивши з природним отвором систему турболамінарного відтоку.

В погляді Астрагала зблиснув вогник:

— Так, кисневий генератор працює нормально. Я також думав про це. — Йому стало соромно за свою недавню слабість. — Треба піти на розвідку. Де мій костюм?

— Почекайте, — спокійно мовив Дьондюранг. — За кілька хвилин люди самі прийдуть сюди.

Сказав і побачив, як затремтіла правиця Астрагала. Вони сиділи на холодній кам’яній лаві і напружено вдивлялись у трикутний обрис печерного ходу. Згори струменіло яскраве віолове освітлення, блакитні сталактити грали всіма кольорами спектру.

— Я чую, — видихнув Астрагал.

— Кроки?

— Так.

І от нарешті вони побачили людей, їх було семеро. Вийшовши з-за крутого повороту до яскраво освітленої зали, люди злякано зупинилися. П’ятеро з них були у формі слідчих термінового розшуку.

Дьондюранг зрозумів, що вони йдуть до нього. Це не експедиція. Це слідчі термінового розшуку знайшли його, біокібера Дьондюранга, який вісім років тому втік від фатальності демонтажу.

Але чому зараз? Чому не відразу після втечі? Чому не на Інкані в готелі “Дзябран”? Чому його не знайшли тоді, коли він жив на Землі, та й писав книги? Чому саме зараз?

Люди в зелених комбінезонах повільно наближались. Тішило тільки розуміння того, що він справді допоміг Астрагалові повернутися до людей.

Зелені комбінезони наближалися.

Тепер для нього, біокібера Дьондюранга, приходив кінець. Його демонтують. Він дивився на блакитні сталактити, на мале джерело, що струменіло в гроті, на високе склепіння печери і раптом болісно усвідомив красу всього навколишнього.

— Лише розуміючи свою тимчасовість, можна по-справжньому любити життя, — сказав він