Читати книгу - "Вулиця Без світання"

— Розумію, робитимемо те, що збиралися. Пароплав за нами, як умовлено, прийде лише наприкінці місяця. Акваланги я встиг сховати. Вони в повній цілості. Тепер нам треба узнати, коли в грот прибуде «Генерал Грант» і біля якого причалу ошвартується. Уночі ми підберемося до нього під водою. З борту пароплава, з боку моря, щоночі спеціально для нас спускатимуть канат.

Павлюк кивнув.

— Доведеться вдень ходити виглядати пароплав. Це робитимете ви.

— Я?! — на обличчі Тимошкова з'явилася ущиплива посмішка. — А ви відпочиватимете в цілковитій безпеці? Знайшли дурня! Це ви підете до пароплава. Вас тут не шукають, ви можете в будь-який час з'являтися на вулицях!

Тон його був настільки рішучий, що Павлюк здався.

— Ну добре, хай вам чорт!

— По продукти теж ходитимете ви, — категоричним тоном додав Тимошков.

Павлюк зрозумів, що заперечувати марно. Постійний страх перед арештом довів Тимошкова до краю. Він боявся всього, навіть власної тіні.

«Загалом він має рацію, — подумав Павлюк. — Ніхто не знає, що я тут».

Це нагадувало гру в шахи. З тією різницею, що невірний хід у цій «грі» міг коштувати життя. Сам по собі арешт Павлюка особливих труднощів не становив. Але Грицай був певен, що документа злочинець з собою не носить, і схопити ворога — ще не означає добути список. А саме список, який допоміг би викрити не один десяток шпигунів у рясах, список, який відкрив би очі тисячам і тисячам щиро віруючих людей на діяння «святої церкви», лишався головною метою операції. Треба було вибрати такий момент для арешту ворога, щоб цінний документ був при ньому. Причому зробити це зненацька — Грицай побоювався якого-небудь трюку з боку злочинця.

Грицай і Воробйов провели немало годин разом, викурили не одну пачку цигарок і, нарешті, дійшли до спільного рішення…

… Надвечір Павлюк повертався з базару, куди ходив по продукти для себе і Тимошкова. Він купив усе потрібне, благополучно дістався до руїн і шмигнув у них. Раптом перед ним з'явився той, кого він найменше сподівався зустріти, — Дем'янко.

Завжди пам'ятаючи про небезпеку, Павлюк схопився за пістолет. Не виймаючи зброї з кишені, навів дуло на Дем'янка.

— Ви? — спитав приголомшено. — Ви?

— Я, — похмуро відповів Дем'янко. — Киньте пістолет, нічого поганого я вам не зроблю.

Тут тільки Павлюк помітив, що ліва рука Дем'янка висить на перев'язі. Молодий чоловік схуд, зблід і мав ще більш виснажливий вигляд, ніж тоді, коли вони вперше зустрілися в мансарді.

— Як ви сюди погранили? — стривожено запитав Павлюк, опустивши зброю. Проте руки з кишені не вийняв.

— Двічі проводив вас з базару, а сьогодні вирішив зустріти тут. Що не кажіть — спокійніше, — як і раніше, похмуро й грубо відповів Дем'янко.

— О, чорт! А чому на базарі? І чого це раптом ви в Енську?

— Про Енськ ви мені сказали, я не дурень, запам'ятав. А чого на базарі вас шукав? Де ж вас шукати ще? Продуктів у крамницях ми з вами не купуємо, продовольчих карток у нас немає.

— А коли б я не сам ходив, а когось іншого на базар посилав?

— І про це думав. Тоді мені одне — пропадати… Слухайте, нам треба поговорити.

— Про що?

— Багато про що.

Павлюк гарячково думав. «Триматися з Дем'янком треба обережно, відштовхувати його не можна: невідомо, що він зробить, коли йому звеліти забиратися під три чорти. Треба поки що зберігати видимість дружби».

— Я в поїзді познайомився з одним чоловіком, — сказав Дем'янко, ніби вгадавши думки шефа, — і тимчасово живу в нього. Сьогодні, виходячи з дому, залишив пакет і сказав, щоб його розпечатали, якщо я не повернусь, через тиждень. У пакеті описано вашу зовнішність і наші спільні «подвиги».

— Ну і йолоп ви! — вигукнув Павлюк. — Ідіть негайно назад і заберіть пакет.

— Нічого, хай полежить до якогось часу, — заперечив Дем'янко. — Так надійніше.

Він став знову нахабним і грубим, як під час першої зустрічі з Павлюком. Від колишнього беззаперечного послуху шефові не лишилося й сліду. Це знову навело на думку, що з Дем'янка після відповідної «обробки» міг би вийти кваліфікований розвідник. Але тепер про це пізно було думати. Дем'янко не викликав більше довір'я. «Як же він усе-таки врятувався? Щось тут не так, — думав Павлюк. — Треба якось здихатися його».

— Поки пакет там, я певен, що в безпеці, — відверто додав Дем'янко.

— З вами й так нічого не станеться, — заспокоїв Павлюк. — Кажіть: що вам треба?

— Тільки одне. Виконайте обіцянку і візьміть мене за кордон. Я чесно допомагав вам, будьте й ви чесні.

«Прикінчити? — міркував Павлюк, байдуже слухаючи Дем'янка. — А що коли він справді залишив пакет? Розпечатають, віднесуть у контррозвідку. Ні, до пори, до часу доведеться зачекати…»

— Як вам пощастило втекти з костьолу? — спитав Павлюк. — Де отець Іваньо? Що трапилося тоді нагорі?

Дем'янко опустив очі, щоб Павлюк не помітив вогника радості, який блиснув у них. Молодий чоловік зрозумів: Павлюк не проганяє його. Тепер треба дізнатися, де він зберігає документ…

— Що з отцем Іваньо, не знаю, — почав розповідати Дем'янко. — Виказав нас хтось із костьольного причту. Ввійшли чекісти через внутрішні двері. Я почув шум і обернувся. Передо мною стояли два солдати з автоматами. Решта кинулись вниз. Коли почалася стрілянина, один із тих солдатів, що вартували біля мене, побіг у підземелля. Другого я зумів збити з ніг. Він вистрілив і поранив мене в плече. Але мені все-таки пощастило втекти тим самим ходом, яким вони ввійшли в костьол.

Павлюк знизав плечем. Розповідь здавалася правдоподібною.

— А потім?

— У Кленові є жінка, яка