Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У сараї накачав колесо і виїхав з двору. Радів зустрічі з Олею. Мені подобалось, коли вона виявляла ініціативу. Попетляв вулицями і скоро добувся старого глинища, на якому працювала механічна лопата — копали траншею для газопроводу. Он і будинок Придиби. Зупинився під брамою і посигналив. Оля вибігла в короткому ситцевому халатику і босоніжках, у панамі, з легкою пляжною сумкою. Я знову посигналив, вітаючи її, зеленооку та ясночолу.
— Не треба, Арсене, — попросила, вмощуючись на сидінні.
— Чого?
— Ще баба Фроснна почує, — поклала долоні мені на плечі.
— І нехай!
— Не треба. Вредна вона.
Я навмисне вибирав покручені вулиці, вихляв мотоциклом, і Оля притискалася до моєї спини тугими грудьми, грайливо-злякано скрикуючи. Поодинокі перехожі з осудом поглядали на нас. Їм і в голову не приходило, що за кермом працівник міліції. Я не порушував правил руху, а їхав «гранично з фолом», якщо висловитись терміном фахівців футболу.
Але, на жаль, вулиці не безконечні, і ми вже мчали стежкою, що перетинала пляж, до кущів шипшини, Олиного улюбленого місця. Лише під одним грибком купчилися хлоп'яки, і ми залишили їх далеко позаду. Звернув на пісок, і «Ява» натужно застогнала. Оля зіскочила на ходу, і мотоцикл полегшено шарпнувся. Вона роззулась і побігла, мелькаючи білими п'ятами. Потім закружляла, розставивши руки, поки я не під'їхав.
— Ой, тримай мене! — вигукнула зажмурившись.
Я обійняв її, і Оля принишкла посапуючи. Сполохано билося її серце. Невагоме, шовковисте волосся немов струмувало між пальцями дивним золотавим та густим промінням. Я сховав у ньому лице і дихав серпневим сонцем, березовим гіллям, вільгістю річки, чимсь невимовно рідним та дорогим, п'янким до забуття.
— Тобі так добре? — тісніше пригорнулася до мене.
— Дуже!..
Пляжна сумка ковзнула по моїй нозі й вляглася біля туфля. Оля підвела голову і, не розплющуючись, знайшла мої губи.
— А тепер купатись! — відсахнулась од мене. — Купатись!
Ми поспіхом роздяглися, сміючись, поглядаючи одне на одного. Яке в неї щасливе обличчя! І якіпустотливі очі! Коли я складав штани, з кишені випав образок Карпаня.
— О, ти вже в бога віриш, — Оля підняла його, розглядаючи. — Хто ж це йому, бідному, очі вибрав?
— Знайшовся атеїст, — відказав непевно.
— Із бородою Ісус. Мій батько теж колись носив бороду.
— Справді? — я не уявляв Придибу з бородою.
— Еге, давно. Малою любила смикати за неї. Мабуть, тоді Сава Архипович мав суворіший та поважніший вигляд, і я б ще дужче губився перед ним.
— А в мене ні вусів, ні бороди, — надув я щоки. Оля пильно подивилася на мене, всміхаючись.
— Тобі вуса личили б. І мені б… губи лоскотав.
— Я без вус спробую, — потягся до неї.
Оля грайливо відстрибнула й побігла. Я поклав образок до кишені й метнувся за нею. Вона підібрала волосся під панаму і поволі зайшла в річку, а я з розгону шубовснув у воду, здіймаючи бризки, в яких на митьзаграла всіма барвами маленька райдуга. Ми купались, плавали, борсались, наче малі діти.
Після лежали на ковдрі, прохолодні й вологотілі, притомлені пустощами. Я сперся на лікоть і дивився на Олю, на якій ряхтіли крапельки, а легіт із березового гаю бавився розсипаним по зігнутих руках волоссям. Вона мені здалась якимсь казковим звірятком, що не знати відкіля з'явилося поруч на гарячому піску. Я провів долонею по її спині — від дотику вона зіщулилась і настовбурчилась золотими ворсинками. Достоту звірятко.
— Я трішки подрімаю, Арсене, — промурмотіла Оля.
Вона любила, загоряючи, покуняти. Я лежав горілиць і дивився в небо. Чомусь згадав, як у старому глинищі в дитинстві гралися у війну, ховаючись у ямах, порослих бур'яном, як приходив до нас Василь Хавара, ведучи за руку маленьку біляву дівчинку, сідав нагорбку, рудоголовий та мовчазний, і стежив за нами.
Ми побоювались не Василя, а його німоти, що здавалася нам страшким чаклунством, ніби той хлопець з'явився з іншого світу, таємничого та незбагненного, сповненого жахів. Дівчинка не витримувала довгого сидінні й поривалася до нас, але Василь не пускав, щось показуючи їй на мигах, і вона жалісливо пхинькала, теж відповідаючи йому на пальцях. Незрозуміла їхня мова безмежно дивувала нас, породжувала забобонний острах. Усе ж дівчинка тікала, і ми розглядали її, немов якусь дивовижу. А коли тицяла пальцем у наші дерев'яні гвинтівки та пістолети й пискливу питала «що це?», ми не вірили власним вухам, що вона заговорила.
Оля заплямкала губами, і я повернувся до неї. Її голова лежала па ліктеві, і крізьбіляве павутиння волосся я вдивлявся в обличчя, вбирав ко ну знайому рисочку. Хто міг передбачити, що та писклявка в довгій байковій сукні виросте в гарну дівчину і я покохаю її? Ніхто. Доля водила нас одними вулицями, до однієї школи і нишком усміхалась, задоволена з нашого невідання. Я легенько відгорнув волосся з Олиного лиця, і щоб краще його бачити. Вона спала, по-дитячому надувши губи, і під очима лежала тоненька сіточка тіней довгих вій, а на щоці біля вуха золотився ніжний пушок. Неземною і далекою вона здалася мені сплячою, аж я злякався і провів пальцем по русявому шнурочку брови. Оля розплющилась і неосмисленим поглядом втупилась у мене. Нараз її зеленкуваті очі взялися поволокою і на вустах заграв усміх.
— Ти дивився на мене? Я кивнув.
— Мені щось снилося, — сказала пошепки, — щось приємне-приємне і радісне… Котра година?
— Близько дванадцятої.
— Ще скупаємось — і додому, — перевернулася на спину, випросталась, мов струна, і завмерла, задивившись на небо. — Ти зміг би полетіти в космос?
Запитання впало зненацька, і я попервах розгубився, не знайшовся на відповідь, бо ніколи над тим не замислювався. Хтось літав, а я не ставив себе на їхнє місце, сприймав, як чиюсь відповідальну роботу з певним ризиком. Справді, чи зміг би я полетіти в космос? В одну мить ніби зважив усі прожиті роки.
— Полетів би, Олю.
— А я —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без дозволу на розслідування», після закриття браузера.