read-books.club » Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

256
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 100
Перейти на сторінку:

— З чого?

— З того, що ви в них стріляли. Для чого б ви стріляли у своїх?

Ми перезирнулися. Федір Васильович струсив попіл у новеньку паперову коробочку.

— Стріляли не в них, — сказав він. — Стріляли у повітря. Та річ у тім, що не так уже й часто невідомі люди видають себе за працівників міліції й тягнуть незнайому людину на паркові схили. Як ви самі гадаєте, для чого вони це зробили?

— Та дуже просто, — здивувався Петручок з наївності запитання. — Це гангстери. Вони хотіли вкрасти у мене гроші. Мабуть, якось підгледіли, що я маю таку погану звичку не здавати гроші в ощадну касу, а тримати їх у кишені, доки не розтринькаю… Скажіть мені, до речі, у вас є книга скарг?

— Яка книга скарг?

— Я хочу записати подяку міліції. Гроші вони у мене так і не встигли вкрасти завдяки вашому втручанню. І на знак подяки, якщо у когось із вас виникне потреба… родич який чи близька людина… То я можу загримувати так, що буде як живий…

Ми поспішили від нього відкараскатися. Хоч, можливо, саме це він і мав на меті.

А жінку, яку Петручок, можливо, теж мав намір одвести на паркові схили, хоч з дещо іншою метою, ніж оті «гангстери», ми все ж таки відшукали. Справа ця виявилася навдивовижу простою. Вона знову тинялася біля того ж кафе.

— А що? — зухвало відповіла вона. — Тепер уже заборонено не тільки переходити вулицю, коли на світлофорі червоне світло, а й знайомитися на вулиці? Можете мене оштрафувати, але я з усіма своїми чоловіками знайомилася саме на вулиці…

Молода жінка! Приблизно Людиного віку… Чоловіка нема, зате є чоловіки! Є й дитина — у її батьків виховується…

Вона раніше ніколи не зустрічалася ні з Петручком, ні з тими, що вчинили на нього напад. Так вона запевняла. У нас не було жодних підстав не вірити їй. Але, на жаль, не було підстав і вірити.

Десь я чув таке прислів’я: млини господа бога мелють повільно, але напевно. Не знаю, що насправді мали на увазі люди, які його склали, але мені здається, що йшлося про канцелярії. Тільки зараз на моє ім’я почали надходити численні відповіді. Серед них була копія довжелезного списку льотного й наземного персоналу того аеродрому, що мене цікавив. У складі батальйону аеродромної обслуги я знайшов прізвище лейтенанта Голобородька. Та не тільки його. Там був ще їздовий П.І.Ямришко.

***

П’яний Павло Ямришко танцював на одній нозі на тому самому розі, де він звичайно жебракував. Одштовхуючись милицями, він підскакував, обертався навколо себе й хрипко вигукував частівку:


Время йдьоть, время йдьоть, Время катіца, Хто не пйоть, не пойоть — Той спохватіца.

Перехожі дивилися на нього поблажливо: що візьмеш з інваліда? Юнкерс стояв поруч, підбадьорював: «Давай, давай, шквар веселіше!»

Ігор Вербицький спробував був проскочити повз Ямришка й Юнкерса непомітно, та опуклі, нахабні Ямришкові баньки нічого не пропускали:

— Гей, ти, — закричав він, — вхажор! З костилєй по сту рублєй!

«Звідки він знає, що я — «вхажор»? — занепокоєно подумав Ігор. — Може, бачив, як я проводжав Любочку?..»

Армія робить людей, кращими. Старшинське гасло: не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо — подеколи творить справжні чудеса. Нехлюя воно навчає дисципліни, згорбленого примушує розправити плечі, підняти підборіддя. Та в чомусь армія й балує людей. Солдати звикають, що обід з’являється сам собою, що чоботи й штани видають справно. І хоч як би солдат завинив, а за статутом не можна його покарати, позбавивши обіду чи вечері. «А люди трапляються й слабодухі, — думав Ігор, — ось як цей Ямришко. Щось тут негаразд. Сюди б старшину. Не армійського, то хоч би міліцейського. Він би не дозволив Ямришкові жебракувати, а примусив би його працювати».

Ігор застав підполковника Чураєва в червоному кутку.

— Є в мене, товаришу підполковник, одна думка… Ви, звичайно, правильно казали, що коли пораненого вилікують, коли йому на кульшу протеза підберуть та навчать цим протезом користуватися, то це все — досягнення. Але ж це не його, пораненого, досягнення, а медиків чи там протезистів. Ні, треба, щоб він, як вийде з госпіталю, не просто твердо тримався на ногах, а твердо тримався в житті.

Ігор висловив свою пропозицію: з інвалідами в госпіталі треба запровадити навчання. Може, курси підготовчі до технікуму чи навіть до інституту. Чи навчати людей якоїсь професії — скажімо, готувати на бухгалтерів чи годинникарів. Хіба мало на світі сидячих професій, що підійшли б одноногим чи одноруким…

— Чекай, чекай, — сказав підполковник Чураєв стурбовано. — Як це ти сказав? Щоб, значить, стояли в житті на двох ногах? Чи як воно там?

— Твердо стояли, товаришу підполковник.

— Правильно, твердо. От давай це й запишемо. І одразу ж листа складемо. В міськком.

Вони довго складали листа, а потім підполковник ходив узгоджувати його до начальника госпіталю, до жінки, яку в чотирнадцятій палаті називали тіткою майоршею, хоч добре вже знали, що вона Оксана Кіндратівна Костюк. Чураєв прихопив з собою й Ігоря. Оксана Кіндратівна сказала, що листа треба переробити, викинути всю вступну частину про успіхи.

— Там стільки листів з усілякими клопотаннями, — сказала Костюк, — що поки вони про успіхи вчитають, то й до діла не дійдуть. І взагалі, треба цього листа однести самим. Ви, товаришу підполковник, ордени надіньте, як на свято це робили. І товариша Вербицького візьміть із собою. На милицях. Бо згодом, коли стане він на протез, ніхто на нього й уваги не зверне…

За годину Ігор уже вдихав знайомий запах каптьорки — запах шкіри, шинельного сукна, кирзових чобіт та нових гімнастерок, — і серце його болісно стислося. Нове обмундирування! Як перед відправкою на фронт… Цікаво, видерся б він зараз на одній

1 ... 51 52 53 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"