Читати книгу - "Гірчичне зерно"

плачу, не сміху, ні шепоту. А втім, вона була жива істота і посміхалась до пташок, що весело щебетали собі за вікном.

Але одного погідного дня паничева коханка вийшла з двору, вбрана в стару спідницю й латаний кафтаник, прикрита дрантивою хусткою. І так знайшлася в Іцковій корчмі. Іцко прийняв її за служницю, бо жодна дівчина з села не пішла б служити в корчму, а може, вона його причарувала. Думали, що панич її прогнав, але той увечері прискакав до корчми і хотів силою забрати, але дівчина не далася. Носила воду, патиччя, пильнувала Іцкових малих, прала в студенім потоці, ніби весь вік тото робила. А перед тим здавалось, що весь вік ходила в шовкових сукнях. Така була потайна.

Весна принесла голод, а далі почалась моровиця. Цілі хати вимирали до найменшої дитини. Двораки носа не витикали з панського обійстя і нікого не пускали. Хто був живий, заливався горівкою в Іцковій корчмі. Іцко мав добрий гешефт з людської біди, але Іцкові ніхто не дивувався. Вмерлих стягали гаками на новий цвинтар і заливали вапном.

З тої холери, що викликає страшну спрагу, пересохла ріка. І хоч ще було кому сіяти, не було надії, що буде кому пожати. Вийшов тоді чоловік з ліса й сказав: «Поставте на горі хреста. Вода заб’є з-під нього, і лишитеся живі». Але люди й далі вмирали.

Тоді пішла чутка, що холера має людську подобизну і доки її не впізнали, доти вона буде труїти людей. Так було раніше, коли Моровиця ходила від села до села і умертвляла всіх без жалю. І мусили її спізнати і забити, як суку, камінням, і закопати край дороги…

. . Хай усе зле помаленьку відходить Не озирайся за ним помолися Хай усе зле помаленьку відходить Не озираюсь за ним помолюся Вуха не вчують серце не вчує Писку роздавлених крику благання Господь простить і тебе й інших Господь покриє піском твої рани Господь простить і мене й інших Господь покриє піском мої рани . .

(а що ж зі мною буде за те, що чужа, що і пані, й жебрачка? Вб’ють? Я не пам’ятаю чия. Була колись того пана, хто врятував мене від скону. Раз врятував — більше не захоче. Дайте мені дитину, що корчиться в муках. Я поцілую її в уста, тільки не робіть винною. На тім світі мусить бути темно, але чому й на цім нічого не видно? Я сховалася на чужім стриху в бочці від збіжжя, а господар найшов і відвів до людей, аби мене вбили. Його хату би спалили, якби не відвів. А мій милий все одно спалив ту хату і посадив на могилі три грушки: одну за свою душу, другу — за мою, а третю — за їхні бідні нужденні душечки).

Уріж, 1989 рік

БЕСІДИ З ПЕРЕВІЗНИКОМ

Тим, хто не наповнює власною скорботою моря людського болю і смутку…

Мені не траплялося здибати Перевізника поза межами цього невеличкого світу, що має форму кола й оточений горами, лісами, полями, книгами, листами від друзів. По суті, йому тут нічого робити, то він і нічого не робить, бо зробив усе. Чому ж Перевізник усе ж таки тут з’являється? Може, шукає притулку для тих, кому погано ведеться? Але ж це не їхній світ. Ці речі для чужих безголосі, очі людей з сімейних фотокарток — незрозумілі, господарі цих будинків бояться заброд і плаксивих жебраків. Та й нема такої біди, яка б зігнала всіх під спільний дах і змушувала щось вирішувати, аби врятуватись. Хто знає, що має на мислі Перевізник? Мені здається, він чогось недомовляє. Так не можна. Люди, котрі у наш час чогось недоказують за життя, не мають права вмерти. Що я кажу? І в інші часи теж. Правда, тоді існувала сповідь, безпосередньо пов’язуючись зі словом «совість». Ось воно, це слово, валяється в болоті за межами невеличкого світу, сохне між сторінок спалених книг… Хай його підніме кожен з нас, а Перевізник дивитиметься ясними, чистими очима і пригадувати нам Нові Старі Вічні Слова…

Бесіда перша
Перші люди
Основа: В віках, у царстві людськім той, власне, панує, Хто мудро сам собою і серцем керує. Іван Орновський. З книги «Багатий сад», 1705 рік. Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити… Тарас Шевченко. «Минають дні…», 1845 рік. Ах,