read-books.club » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

172
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 197
Перейти на сторінку:
але я чув від маркізи де Вільпарізіс про її бездарність і тому ставив невисоко її культуру. Вона тонко говорила про всяку всячину, була чарівна, і якщо мене щось дратувало в ній, то це зловживання жаргоном літературних гуртків і ательє художників. Вона тулила його до речі і не до речі: звикнувши, приміром, говорити про картину (звичайно, імпресіоністську) або про оперу (звичайно, вагнеріанську): «О, це незлецько!» — вона якось сказала молодикові, який поцілував її в вухо і, потішений тим, що вона нібито здригнулася, розігрував із себе скромника: «Ага, як відчуття, це по-моєму, незлецько!» Але особливо мене дивувало, що вона при Роберові уживає його улюблених виразів (зрештою, може, він запозичив їх у літераторів, з якими вона його ж таки і звела), а Робер тих самих виразів при ній так, наче без них не обійтися, і не відчуваючій, яка убога така оригінальність напрокат.

Під час трапези у неї ніби все падало з рук, і мимоволі виникала думка, що вона так само і на сцені, граючи комедію, рухатиметься незграбно. В чому вона була вмілою, то це в милощах, а все через зворушливе жіноче передчуття у своїй велелюбності зразу вгадувати, як дати найбільшу втіху тому тілові, такому відмінному від їхнього власного тіла.

Участь у розмові я перестав брати тоді, коли заговорили про театр, бо Рахиль стала у своїх судженнях ядучо ущипливою. Щоправда, вона поблажливо захищала Берму від Роберових нападок, а це знак, що вона не милувала її при ньому: «Ба ні, це жінка незвичайна. Звісно, те, що вона робить, нас не хвилює, ми шукаємо зовсім іншого, але не забувайте при цьому, коли вона з’явилася, ми їй завдячуємо дуже багато. Віддавала вона себе всю, повірте! А потім, вона така мила, у неї таке добре серце, вона, природно, в тому не кохається, що цікавить нас, але раніше вона чарувала своєю гожою вродою і високою інтелігентністю. (Рухи пальців супроводжують естетичні оцінки по-різному. Якщо йдеться про малярство, то, аби показати, що картина намальована чудово, широкими мазками, досить виставити палюх. А «висока інтелігентність» вимогливіша. Треба, щоб ви двома пальцями чи, радше, двома нігтями ніби стріпували порошинку.) Але поминаючи Берму, Роберова коханка говорила про найславетніших артистів ущипливо або з-пишна, і це мене обурювало, бо я вважав — зрештою помилково — що вона до них не доростає. Вона добре бачила, що я вважаю її ніякою і ставлюся з пієтетом до тих, ким вона гордує. Але вона не ображалася, бо в її великому, ще не визнаному таланті, хоч би який він був самовпевнений, жила якась самозневага, а ми вимагаємо віддавати належне не нашим закопаним дарам, а здобутому становищу. (За годину в театрі я пересвідчився, що Ро-берова коханка вельми шаноблива з тими артистами, яких так коренила.) Ось чому, хоча моя мовчанка була така вимовна, вона наполягала на тому, щоб ми разом пообідали, запевняючи, що ні з ким не було ще так цікаво, як зі мною. До театру ми збиралися піти після сніданку, а нам здавалося, що ми уже в фойє, оздобленому портретами старої акторської гвардії, — таку разючу схожість у подобі мали метрдотелі з цілою вже минулою генерацією видатних акторів Пале-Рояля; а ще вони скидалися на академіків; один із них, стоячи перед буфетом, роздивлявся груші з байдужою цікавістю пана де Жюсьє, тоді як інші, поряд із ним, оглядали залу тим цікавий і холодним поглядом, яким уже прибулі члени Інституту озирають публіку, гомонячи між собою так, що вона їх не чує. Завсідники знали в обличчя їх геть усіх. А проте сьогодні вони тикали пальцем у новачка з поламаним носом і бридливою губою, який мав щось від без-скоромника і приступав до своїх обов’язків уперше, і кожен позирав на нового обранця. Але небавом, може, на те, щоб сплавити Робера і залишитися на самоті з Еме, Рахиль почала очима прясти на молодого біржевика, який трапезував із другом при сусідньому столику.

— Зезетто! Я прошу тебе не дивитися так на цього молодика, — промовив Сен-Лу, на чиєму виду поодинокі цяти рум’янцю згустилися кривавою хмарою, яка наповзала і тьмила спотворені риси мого приятеля. — Якщо хочеш виставити нас на стидовище, то я пересяду за інший столик, а потім зачекаю на тебе в театрі.

Аж це Еме сказано, що якийсь пан жде його в екіпажі і просить вийти до нього. Сен-Лу завжди потерпав і тремтів, як би хтось не передав Рахилі любовної цидулки, і зараз він кинувся до вікна: у повозі, схрестивши руки в переполаса-білих рукавичках, з квіткою у бутоньєрці, сидів пан де Шарлюс.

— Бачиш, — озвався він до мене стиха, — родичі вистежують мене і тут. Будь ласка, бо мені не з руки, а ти добре знаєш метрдотеля, він нас, звичайно, зрадить, — попроси його не виходити. Хай вийде будь-який гарсон, який не знає мене. Якщо кельнер скаже вуйкові, що він мене не знає, то вуйко не зайде до ресторану, він терпіти не може таких закладів, — кого-кого, а його я знаю як облупленого. Як це все-таки паскудно: старий бабій, досі бігає за спідницями, а мене наставляє на добру путь і шпигує!

Еме, діставши вказівки від мене, послав котрогось свого помічника передати, що Еме відлучився, а як його спитають про маркіза де Сен-Лу, хай скаже, що він його не знає. Проте Робе-рова коханка, яка не чула, про що ми перемовлялися, і гадала, що йдеться про молодика, в жируванні з яким дорікав їй Сен-Лу, мов чемериці наїлася:

— Отакої! Тепер цей молодик! Дякую, що попередив. Гарно ж снідається в такій атмосфері! Ви йому не вірте, він чимось роздратований, — додала вона, звертаючись до мене, — а зрештою він убив собі в голову, що ревнощі — це шик, бо ці вельможі звикли паношитися.

І вона заходилася руками й ногами показувати, яка вона знервована.

— Але ж мені це досада, Зезетто! Ти ж сміх із нас робиш перед цим добродієм, він подумає, що ти з ним заграєш, а він же страшний як смертний гріх.

— А мені він до вподоби, по-перше, у нього гарні очі, до того ж, як він дивиться на жінку,

1 ... 51 52 53 ... 197
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"