Читати книгу - "Смак заборони"

хвилин по моєму приходові. Ніхто нічого не помітив, хоча я так і не змогла довести себе до звичного заземленого стану. Послалася на природне жіноче нездужання, лягла в ліжко близько шостої. На пляж ми не пішли — небо безнадійно затягло хмарами (значить, грім там, на Генералці, мені не почулося!), й до того ж, після Ялти всі жахливо стомилися. Ах, як разюче відрізнялася їхня втома від моєї! Abend

Я прокинулась від оглушливого (мов оргазм) грому, й очі відразу засліпило черговою кривою стрілою блискавки. По підвіконню тарабанив дощ, в кімнаті стояла прохолодна темрява. Сон мене більше не затримував, я сіла на своєму дивані, підносячи руки, думки, почуття і всі свої прихильності в безсловесній, прекрасній молитві всьому тому, що тільки мало якесь відношення до моєї появи на світ. Це було щастя буття, я впивалася ним, я любила зараз не себе, а саме життя — таке квітуче, таке щедре, таке солодко-неповторне. Воно було в мене одне, зате воно було моє, і це просто обов’язок кожної істоти — брати від життя по максимуму. І ще я люблю — полум’яно, нестримно, майже до сліз — цю священну землю, мою Імраю, це небо, що грає зараз тріумфальну оду на мою честь.

Я спробувала пригадати, коли ж у мене ще був такий особливий настрій. Спогади запліталися, зміїлися, всі були досить яскраві, щоб звернути на них увагу, але один, особливо дорогий, вирвався на перший план і я, зрештою, ретельно оглянула його та прийшла до раптового, воістину дивного висновку, що СЬОГОДНІ ДВАДЦЯТЬ СЬОМЕ ЧЕРВНЯ (а 28-го накрилося наше побачення на Капітанському містку два роки тому). Різниця в 24 години практично нічого не значить. І ця ніч — ніч мого другого народження. Саме два роки тому, на розпеченому бетоні народилася руда зіпсута істота на ймення Адора. Ні, 24 години — це ніщо в могутній руці долі!

Tag Achtzehn
(день вісімнадцятий)

Вранці була моторошна погода, а на хустинці, завбачливо вкладеній у трусики на ніч, — червона краплинка. Плач бідного єства за втраченою цнотою (дивно, але вчора крові не було взагалі).

Мені не хотілося їсти, й сніданок разом із татусевою прихильністю вирушив до холодильника, а ми — в бік пляжу.

Сонця не було, як і поступок з боку цукрових чарів, котрі, як і раніше, гризли мене з усією своєю меланхолійною підступністю, на яку тільки й здатна була примара нових спогадів, що оселилися в мені. Я виявилась ідеальним зразком смиренності й пасивності; якби не певна відчуженість, із котрою я беззастережно корилася всім наказам керівних Старших, то, напевне, побила б усі рекорди з вихованості та слухняності. Але було так очевидно: мною керували зовсім не раптово пробуджені чесноти чи абсурдне бажання «виправитися» — за сонним білим личком крився мозок, де правував моторошнуватий ебеновий силует, який і досі зберігав сонячний німб над своєю голомозою головою.

Прозвучали різні пропозиції для поліпшення нашого життя в подощовій Імраї. Усе було мокре й начебто незаймано чисте, жодна кришталева крапля, безневинно зблискуючи на листочку якої-небудь магнолії чи на кедровій глиці, не могла виказати бодай натяку на думку про бурхливу зіпсутість, що охопила всі стихії ще вчора ввечері. Раптово я сказала вголос: «Але ж це все для мене влаштували!»

Батько покрутив пальцем біля скроні, й відшліфована за багато років природність цього жесту трохи зменшила запал мого мрійливого стану.

Все-таки я вирішила згадати все з цією чистою, чарівною детальністю, яка можлива лише в перші дні після того, що сталося. Як же це було, га?

Пісні лютень і сопілок глушили голоси Старших. Я пленталася в кінці нашої статечної сімейної процесії, заткнута плеєром, із насунутою на лоба бейсболкою.

Було вирішено йти пішки в Алупку. Але коли ми виявилися посеред порожніх мокрих пляжів, зненацька побачили сонце, й за хвилину всі хмари, що застеляли ранкове небо, зникли, відкриваючи нам глибоку, свіжу блакить.

А за ще одну магічну мить лише за 5 метрів від нас, спираючись на вологе поруччя, стояв сам Гепард і загадково дивився швидше на мене, аніж на море.

Він розмістився на лаві побіля ліфта. Я виробляла акробатичні трюки на мотузці, підвішеній на одній із крокв улюбленого пірсу. Татусь затишно дрімав на матраці, а решта сімейства на мене не надто й зважала, бо ймовірно, наїлася досхочу мого неможливого смирення. А я, користуючись досяжністю лише візуальною, вирішила перевести її на більш тілесний рівень.

Поки всі куняли на гальці, ми, розділені двома сходинками, чарівно потеревенили.

— Мені здається, що це все можна буде прокрутити без особливого ризику. Я подумаю обов'язково над усіма нюансами, — із чудовою посмішкою озвався мій лагідний Гепард на пропозицію щодо капітанськомісткової Селенамамби. Виявилося, він взагалі готовий на що завгодно заради мене.

М-да. У всякому разі, гарного настрою йому було не позичати.

— А ти любиш дітей? — запитав він, прихиляючись до білої колони тенту.

— Почасти, навіть так, як і ти…

— Ну, тоді тобі взагалі ціни нема.

Манька виконувала складний акробатичний трюк. Хоча переплюнути маленьке Левенятко ще нікому не вдавалося.

— Можеш співставити мене три роки тому й мене вчорашню?

Альхен помовчав. Потім теж тихо, але дуже виразно мовив:

— Це неймовірно, але в своєму житті я не зустрічав нікого… Такого незвичайного, як ти. Ти страшна істота… Тебе неможливо забути.

Він стояв поруч. Зовсім поруч, і я відчувала (о, як виразно!) це особливе зближення, коли щемлива ніжність гасить усі вади минулого й ми стаємо схожими на двох закоханих і щасливих недоумків, що зненацька потрапили в рай. І пізніше я спіймала себе на тому, що це — розповсюджені симптоми банальної закоханості… Ні, подружко, навіть і не закоханості, а любові — великої, нещадної. Моя любов —