Читати книгу - "Свій час"

Часу. А в моєму — випадку — життя.

Коли вони виклали свої умови, написали, наскільки — наскільки!!! — я мушу прискоритися, найперше бажання було — послати, і послати якнайдалі. Синхронізуватися за Абсолютним годинником, як вони пропонують, для мене абсолютно неможливо, і це не безпорадна тавтологія, а констатація факту. Ви, молоді, заляльковані в хроноси на стадії радісної безмозкої лялечки, ніколи цього не зрозумієте: я стара людина!.. Час не дає мені кредиту. Кожен зайвий крок через дві сходинки, минула зі свистом секунда — це наближення смерті, реальної, неминучої. Ви звикли, що вона далеко, нескоро, ніколи. Вам можна. А я — боюся.

Я готовий думати про будь-що, безупинно забалакуючи свій страх, силкуючись його баналізувати і змиритися, адже обхідних шляхів однак не маю. Поки я демонстративно, на невидиму публіку, розмірковував про ідеологічні гримаси плебс-кварталу, мої старечі пальці, схожі на кігті втомленого птаха, вже ввели навпомацки, сліпим методом, надійним, як їхня власна автономна пам’ять, добрячу половину тих-таки цифр.

Чому, навіщо?

Шелестить у скронях, поступово розганяючись, загусла кров. Пришвидшується і збивається, шукаючи нового ритму, непомітне дихання. Бігають під шкірою мурашки-імпульси пробуджених нервових закінчень. Стривожений організм, немов мурашник, залитий водою під час повені, намагається пристосуватися до зміни умов, збагнути, чого від нього хочуть, і, звісно ж, гадки не має, що це лише початок. Ритмічно переморгуються зелені лампочки медичних сенсорів. Поки що я в нормі. Я можу тобою пишатися, мій законсервований з любов’ю, дбайливо доглянутий і тому непогано збережений організме.

Ну?..

Залякати мене вони не могли, купити теж: у їхньому арсеналі, хоч би якому приголомшливому, однак немає нічого страшнішого за смерть і коштовнішого за час. Я вільний і самодостатній, а кажучи архаїчною мовою — самотній, нехай, — а тому невразливий. Мій правнук Іґар, яким вони так вдало козирнули і, думаю, тішаться цим аж до непристойного, нічого для мене не означає; хоча, звісно ж, принагідно, як бонус, я спробую його знайти. І навіть мій бізнес, моя досконала і прекрасна еквосхема: я небайдужий до неї, вона моя головна слабинка, проте я чудово розумію, що врешті-решт не заберу її з собою. Що там ще? — мій світ, мій соціум, але ж від нього, як і кожна сучасна і цивілізована людина, я відмежувався й абстрагувався так, що апелювати до цієї фігури замовчування, покинутої далеко за бортом, просто смішно?

Смішні, на перший погляд, речі діють певніше за решту. До того ж сміх — єдине, що дужче за будь-який страх.

Так, це дуже смішно. Проте залишається фактом: досягнувши по-справжньому багато чого для себе особисто (а хто і що, крім цього, має значення?), людина зазнає останньої і майже непереборної спокуси — перевернути світ. Дехто, правда, з цього і починав, і кінець їхній, як ми знаємо — здогадуємося? — був швидкий і сумний. Тоді я і сам сміявся з великих планів світоперебудови, що, зрештою, обернулися на пшик, позорисько, плебс-квартал. Але зараз…

Зараз, хоч це забавно і парадоксально, для мене важливо знати, як це було зроблено і що з того вийшло. Мені цікаво — бо я хочу зробити краще. І зроблю, коли мені, звісно, вистачить часу.

І мені ж абсолютно нема чого втрачати.

Насамкінець викликаю на екран Паютку. Звірюка рухається повільно, зависаючи всіма чотирма колінчастими ніжками, — якийсь хронозбій, цього не має бути, ми ж із нею в одному просторі й міцно синхронізовані в мережі. Ворушу сенсори, і вона розганяється, танцює і бавиться, як завше. Мій талісман, що допомагає примиритись із чим завгодно і безболісно гармонізувати картину світу, додаючи до неї будь-які нові елементи. То як, зелена, я вже майже готовий вистрибувати з такою ж швидкістю, як і ти, а поки що відпочивай, киш. Тааак, цукор трохи перевищує норму. Нічого, старий Ебенізер Сун не дасть собі розклеїтися. Не зараз. Не раніше, ніж я теж переверну світ.

Останніх п’ять цифр.

На мить темніє в очах, огортає паніка, чорт, не варто було так швидко, хизуючись, спритно бігаючи пальцями, немов у хроматичній гамі, — навіщо, якого лисого, що за щенячі вибрики?! — і оглушливий шелест у вухах, схожий на раптовий шквал у вербових кронах над річкою, коли я бачив живі дерева, бодай узагалі щось живе?.. і червона блимава лампочка десь на краю калатливого огляду, догрався, ненавиджу, приб’ю. Здорова лють, безадресна ненависть струшує і приводить до тями. Щільніше притискаю долоню до медичної панелі, вдавлюючи лінію життя просто в пружний колький фонтанчик мікроін’єкцій. Тривожний сенсор перестає блимати. Тиск нормалізується, пульс рівний, цукор майже в нормі.

Тепер я живу за Абсолютним годинником. Дивне якесь відчуття.

Мережа завантажується повільно. Так повільно, що починаю дратуватися, мене опановує нездоланна стареча буркотливість: і задля цього ось гальмонутого сервера я, Ебенізер Сун! — прискорювався, ризикуючи здоров’ям, за пущеним у чвал лічильником розраховувався життям?! Утім, я мусив передбачити: цю суто зовнішню, контрольно-шпигунсько-вуаєристську мережу не могли зробити добре. Хорошими бувають лише речі, зроблені для себе, що відбивають власне марнославство і потурають власним слабкостям і вподобанням. Авжеж, ця мережа і близько не стояла біля тієї, що ми її любовно і ретельно плетемо для себе самі.

Я навіть не відразу можу зорієнтуватися в ній. На перший погляд, примітивна, монохромна і двовимірна, сам лише текст нудним шрифтом і мінімум веб-відео жахливої якості, вона працює згідно з якоюсь інакшою, викривленою логікою. Насамперед мене цікавить енергофінансова система, решта — потім. Де вона тут? Де бодай натяк на якусь структуру, веб-гід, пошуковик?!..

Тремтячі пальці, химерно-чужі, схожі на розчепірені Паютчині ніжки, сліпо нишпорять екраном. Тікає мій час, минає моє прискорене — просто не сповільнене більше? — життя.

Скласти собі думку про плебс-квартал