Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

Я підготував невинну брехню як причину свого візиту, але вона не знадобилася. Клара Ґюльбрандсен, тітка-бабуня Ніни Гаґен, усміхалася мені щирою, довірливою, немов дитячою, усмішкою на все обличчя і попросила викотити її крісло до вітальні, щоб вона могла бачити небо й дерева.

— Вона мало пам'ятає, але розмовляти з нею приємно, — сказав доглядач. — Гарно, що ви прийшли. Її рідко провідують.

Я поцікавився, хто, зазвичай, провідує стареньку. Доглядач насупив брови.

— Мабуть, таки ніхто. Раніше навідувалася давня приятелька, але більше не приходить.

— А її внучата племінниця тут не буває? Молода жінка, не більше тридцяти?

Доглядач стенув плечима.

— У мої зміни не бувала.

Ми сиділи перед вікнами з шибками в клітинку й дивилися у сад перед пансіонатом. Клара Ґюльбрандсен розповідала, з яким нетерпінням вона чекає літа, щоб вийти в сад, до квітів, на сонечко.

— Я більше не люблю зими, — мовила вона. — Тоді так холодно й сумно. А літо — моя улюблена пора року.

Я усміхнувся, кивнув і подумав, що її літо вже добігає кінця. Бабуся була дрібненька й тоненька.

— Ніна провідує вас інколи? — запитав я.

Жінка наморщила чоло.

— Не знаю, — розгублено сказала вона. — Начеб давно її не бачила… — а тоді нахилилася до мене й додала змовницьким голосом: — Я не надто добре її знаю, щоб ви знали.

— Не знаєте?

— Ні… Її мати… її мати не з тих порядних. А чоловік… Жахлива людина. Я ніколи не мала нічого спільного з тією гілкою родини.

— А Ніна? Вона теж не з тих порядних?

Моє запитання змусило стареньку задуматися.

— Мабуть, вона непогана дівчина. Я так собі думаю… Кажу ж, я не дуже добре її знаю. Але вона доглядає будинок… Колись він їй дістанеться.

— Який будинок?

— Мій… де я народилася, — відповіла жінка трохи здивовано, ніби про це мало б бути відомо всім. — Гарна місцина, — у її голосі раптом забринів смуток. — Я так хотіла б… знаю, що не можу жити вдома, але так хотілось би хоч іноді поїхати туди. Тільки щоб побачити… Мені так бракує моря!

— То може, Ніна змогла б вас туди відвезти?

Стара кивнула, але не надто впевнено.

Більше я з неї нічого не зумів витягнути про Ніну Гаґен і невдовзі облишив марні спроби. Ми просто посиділи трохи й погомоніли про найбуденніші речі. Потім я відвіз її в коридор пансіонату, звідки забирав. Там сиділо багато літніх людей, хтось в кріслах, дехто у возиках — усі з однаковим на обличчі виразом самотності й смутку.

Я попрощався. Клара Ґюльбрандсен усміхнулася, ввічливо подякувала за відвідини.

— Приходьте ще, будь ласка, — попросила вона. — Так було приємно!

Я рушив коридором до виходу, а коли від дверей обернувся помахати рукою, жінка сиділа з заплющеними очима й, здавалося, спала.

Розмова з Кларою Ґюльбрандсен була змарнованим часом — для мене. Для неї ж, сподіваюся, приємною розрадою серед одноманітних буднів. Я подумав про батька, про те, що треба його провідати, бо роблю це останнім часом надто рідко. Його дні, мабуть, такі ж порожні й безсенсовні, як дні Клари Ґюльбрандсен.

Щось я останнім часом нехтував Гансом Ґудвіком. Він був не з тих клієнтів, які прискіпуються з вимогами до свого захисника, але я мав нечисте сумління, бо рідко провідував його в тюрмі. Перед поїздкою я зателефонував йому й попередив про свій візит. Голос Ганса в слухавці звучав тихо і стомлено.

Є щось дивне й трохи навіть моторошне у дверях, які впускають відвідувачів до в'язниці. Говориш у поганий, скрипучий мікрофон, називаєш своє ім'я і причину візиту, потім мовчки чекаєш перед синіми сталевими дверима, доки пролунає майже нечутне клацання, і вони самі собою відчиняться, швидко й безгучно. А щойно опинишся у кам'яному мішку з високими мурами, двері так само тихо ковзнуть назад і зачиняться за тобою.

Того вечора я, певно, хвилини зо дві мерз у сутіні, під мжичкою, доки відчинилися наступні двері, впустивши мене до будівлі. У приймальні я поклав у шухлядку, яка теж безгучно ковзала крізь стіну, посвідчення і мобільний телефон. Чекав, доки мене проведуть до Ґудвіка. У тюрмі ніхто нікуди не поспішає — тут свій час, свій ритм.

Коли мене завели до кімнати для відвідувачів, Ганс Ґудвік вже чекав там. Я подав руку. Потиск його долоні був слабкий і в'ялий.

— Як справи, Гансе? — запитав я звично, навіть не вдумуючись у суть запитання. Замість відповіді — звичне знизування плечима.

— Я живий.

Розмова не клеїлася. Я розповів йому про хід провадження, він мовчки слухав, ніяк не коментуючи тих окрушин інформації, з якими я прийшов. Імені Ніни Гаґен я не називав, відчував, що нічого конкретного, пов'язаного з нею не маю.

— Що там з клейкою стрічкою і плямою крові в торбі? — запитав Ганс.

— А що з ними мало б бути?

— Як вони опинилися у моєму льосі?

— Хтось їх