Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Він сторопів від цього прокльону. Гадав, що вона вдарить його. Рената, все ще з палицею в зубах, злегка заточувалась.

— Відвали, скажена, — тихо сказав він і рушив у бік дому.

Йому захотілося плакати. Якийсь повний обурення схлип наростав у нього всередині, як щось, що треба відкашляти. Подумав, що повернеться в будиночок, спакується і поїде. Або не спакується, нехай це все залишиться. Забере машину й поїде. Повернеться до міста. Це вже кінець. Вона й без нього порадить собі. Вона ще молода, нехай знайде собі іншого, нехай робить, що хоче. Подумав, що він старався, і це сколихнуло його. Він старався.

Коли вона повернулася в будиночок, він сидів перед телевізором і пив пиво. Вона роздяглася і поставила воду.

— Хочеш чаю? — запитала.

— Ні, — буркнув він.

— Пробач, — сказала вона і раптом відчула себе слабкою, наче йшла по піску, наче грузли в неї ноги. Ніколи, ніколи він не просив вибачення першим. Вона закурила.

— Чи могла би ти тут не курити? — сказав він.

Вона вийшла на веранду. Чайник засвистів, вона не чула. Він підвівся й вимкнув газ. По телевізору крутили програму про сільське господарство. Рената витягала з кошика дерев'яні тріски, підкидала їх і ловила в повітрі.

— Як ти гадаєш, чим це скінчиться? — запитала вона і сіла у крісло поруч.

— Що скінчиться?

— Оце все, з нами.

Він знизав плечима. Підняв на неї очі, але не витримав вигляду її запитливого, настирного обличчя.

— Я розпалю камін.

Він жмакав газети й складав їх купкою, потім поклав палички. Вона подала йому сірники. Він відчував, що вона хоче йому щось сказати — але не озвалася. Він хотів щось почути від неї, але одночасно боявся, що слова знову вийдуть із-під контролю. Він знав, як її покарати, і зробив це — пішов нагору і ліг на незастелене ліжко, пробуючи читати якийсь старий часопис. З полегкістю знайшов статтю про комп'ютери, але мало що з того розумів. Потім кинув оком на рекламу відпочинку в Туреччині, і йому пригадалася їхня остання спільна поїздка до Греції — усе пересвітлене, нечітке, як невдалі знімки. Її засмагле майже наге тіло. Кохання в готельному номері — їх останній раз. Здивування від власної ніяковости. Усвідомив, що не пам’ятає її іншою, що отой відпочинок кілька місяців тому — це його найбільш ранні спогади. Що в повторюваних «Пам'ятаєш, як» він бачить зовсім чужих людей. Заснув здивований.

Коли прокинувся, її вже не було. Не було й собаки, тому він подумав, що вона, мабуть, пішла з нею на дюни. Перевірив, однак, чи на місці машина. На місці. Він увімкнув телевізор і неуважно слухав новини. Надворі сіріло. Він зробив собі яєчню і з'їв її просто зі сковорідки перед телевізором. Потім відкрив пиво і прослухав новини, записані на мобілку. Нічого цікавого. Побачив її, як увійшла — зарум'янена від вітру. Рената кинулася до нього вітатися, наче не бачилися рік. Жінка подивилася на пусту сковорідку.

— Ти вже їв? — запитала з неприємним здивуванням. — Їв?

Він усвідомив, що повинен був почекати її.

— Я тільки перекусив. Може, поїдемо до китайців у містечку?

— Я не голодна, — сказала вона і повісила куртку.

«То чого питаєш?», — запитав її зі злістю, подумки.

Він знав, чого. Аби мати причину образитись. «Тепер почнуться претензії. Ну то не їж, як не хочеш. І маю тебе десь», — сказав він їй, подумки. Такий уявний діалог справляв йому приємність. Він перемкнув програму, але екран був засніжений, тож спробував знайти щось інше. Працювали лише дві програми. Не було куди тікати.

Вона за хвильку повернулася з лазнички — причесана, з поправленим, схоже, макіяжем. Від неї тягло свіжим цигарковим димом — мабуть, курила в туалеті, як школярка.

— Закінчимо партію? — запитала.

Він погодився. Вигляд ідеальної симетрії шахівниці приємно заспокоював його. Радість існування правил. Солодка можливість обдумування кожного ходу. Передбачуваність несподіванок. Відчуття контролю, як витончені інтелектуальні пестощі. Він ще підклав у камін, а тоді вона сказала:

— Гей, немає білого коня.

Обоє схилилися під стіл, потім відсунули крісла, перешукали в кріслах шпари. Він зазирнув у кошик із дровами.

— Рената. Це вона потягла, — обізвалася вона. — Подивися в її постілці.

Вона витріпала собачу ковдру — з неї випало кілька деревинок і Гумовий корок від мийки, але фігурки не було.

— Може, винесла в сіни? — запитав він з надією.

Вони почали шукати систематично. Він зазирнув у сміття, вона вийшла на веранду. Відсунули стіл.

— Як ти виходила, він був?

Вона не пам’ятала.

— Що ти зробила з конем, дурна сучко? — нахилилася вона над собакою.

— Може, згризла.

Він налив пива до двох склянок. Вони сіли над непридатною шахівницею. Потім він придумав, що фігурку може замінити кусочок дерева — відламав кусочок і поклав на чорне поле. Вона вагалася.

— Я не гратиму дровами.

— То я візьму білі.