Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

— Мені снився літак, повний тістечок, наполеонів, — сказала вона грубуватим від сну голосом. — Вже лежав сніг, але якийсь рожевий.

Він не знав, що відповідати. Йому рідко щось снилося, а якщо й снилося, то цього й так ніколи не можна було розповісти. Йому бракувало слів.

Після сніданку він витягнув свій апарат, протер обидва об'єктиви — вони мали йти на прогулянку.

Одягнули усі теплі речі, які мали з собою — пухові куртки, високі черевики, шалики і рукавиці. Рушили пляжем у напрямку дюн, туди, де зникали дерев'яні будиночки і починалося царство трав, що тремтіли під вітром. Він присів і сфотографував купку патиків, викинутих морем — виглядали, як кістки якоїсь тварини. Потім дивився крізь об'єктив, обертаючись навкруг себе. Вона обігнала його і йшла тепер самим берегом моря; її сліди залишали м'які заглибини, які одразу знищувала вода. Рената приносила якісь палки й штурхала її ними в ноги. Коли вона тяглася за палкою, Рената гарчала і не хотіла віддавати.

— Як же я тобі кидатиму, як ти не хочеш віддати, дурна собако, — сказала вона їй.

Рената віддала здобич. Палка високо злетіла й одразу повернулася в собачих зубах.

Жінка усвідомила, що на неї дивиться кругле око об'єктива. На коротку мить побачила себе такою, якою бачить її мужчина — маленька темна фігурка на тлі розмаїття білого і сірого, вугласта постать з виразними контурами. Він підловлював її на гарячому. Вона зробила щось погане? Мужчина сховав обличчя за апаратом і цілився в неї, як з револьвера. Вона мала би вже звикнути — він завжди її фотографував, але зараз знову, як учора біля постелі, відчула ту саму злість. Відвернулася. Він наздогнав її, і вони йшли мовчки. Вітер розгрішував від цього мовчання — вдирався в рот, наказував мружити очі. Що довше мовчали, то менше лишалося слів, які можна промовити, то більше полегшення приносило таке мовчання. Його думки відбігали кудись ліворуч, до моря, летіли над шкаралупками рибацьких катерів і осідали на островах, у чужих краях, будь-де. Її — верталися додому, до шухляд і нутрощів сумочок, кидали оком на календар, підбивали рахунки. Мовчання не було болісним, добре мати когось для мовчання. З якимось піднесенням вона подумала: «Це мистецтво — так мовчати», — і повторила цю фразу подумки кілька разів. Вона їй сподобалась.

— Подивися, — сказав він і показав їй темну хмару, яка бігла над землею так низько, що мало не зачіпала верхівок сосен. Йому раптом захотілося мати таку фотографію, цю хмару і жінку — обидві сердиті, набухлі якимось громом, який ніколи не пролунає, не стане блискавкою.

— Стань там, — гукнув він до неї, а сам відступив до лінії води і подивився через апарат, надто близько.

Побачив лиш скривлене від вітру лице жінки з вертикальною зморшкою вздовж чола, посинілі від холоду губи. Вітер приліпив їй волосся до обличчя, вона незграбно намагалася відгорнути його, зробити щось з обличчям, але було вже пізно. Апарат клацнув. Вона відвернулася, незадоволена.

— Почекай ще хвильку. Зараз добре, — він відступив ще кілька кроків, аж вода захлюпала у нього в черевику.

Вона була зла на себе, що пробує знайти якусь позу, що їй залежить, аби добре вийти. З апаратом біля обличчя він діставав над нею якусь несправедливу перевагу, їй здавалося, що він її вимірює і оцінює, поменшує й опредметнює. По суті, вона ніколи не любила, коли він фотографував її — перед отим скляним оком, яке він прикладав до себе, як маску, вона ставала беззахисною, мала відчуття, що він бачить її наскрізь, що обіцяє їй щось схоже на безсмертя, увічнює її, але вона втрачає через це сили і ще більше йому піддається. Її дивували ті жінки, які працюють модельками, усі оті молоді дівчата, які випинали губи, коли він фотографував їх, відхиляли голови, свідомі того, що мають щось на продаж, не що кимось є, а що мають що продати, як перекупки. Товар. Нічого дивного, що він з ними спав. Чи знав він, яку має владу завдяки тому апаратові? І тільки тоді його обличчя здавалося живішим. Подумки вона знову побачила його з пивом, перед телевізором — тоді на його обличчі з’являлася пустка, немов там усередині нікого не було.

— Не фотографуй мене, — сказала вона похмуро. Він тоді без слова скерував апарат на Ренату і якийсь час біг за нею; собака випадала з кадру, бігла зиґзаґами, кружляла.

Він був ображений. Вона вміла часом сказати кілька зовсім нейтральних слів, але так, наче вдарила його в лице. Як вона це робить? Він відчував себе з нею, як хлопчик, як дитина. Ніколи не знав, коли вона уразить його. Навчився лиш однієї ефективної протидії — сховати свого короля за іншими фігурами, а її, цю непередбачувану жінку, зігнорувати, поминути, активно не помічати, не відзиватися, не дивитися, оминати, кидати, мати її десь, відсунути далі, як для фотографії, і так і тримати у постійному страсі — вугласту фігурку на тлі усіх видів сірости. Тоді з нею відбувалася несподівана зміна — вона віддавалася йому в руки, меншала, ставала самотньою безпорадною дівчинкою із сивіючим волоссям, слабшала, знижувала тон, обм’якала. Лащилася, як Рената.

Він побіг за собакою. Рената знайшла велику палицю, стискала її в зубах, просилася. Він вхопив один кінець палиці й підняв собаку, яка висіла на ній. Рената знала цю гру. Гру в зубостиск. У впертість. Він почав крутитися довкола себе із собакою, що висіла на палиці, собака літала на висоті його пояса. Тоді він почув крик і побачив, що вона біжить до нього. Він сповільнив кружляння, і Рената безпечно приземлилася на пісок. Жінка підбігла до нього з лицем, викривленим від люті.

— Що ти виробляєш? Ти що,