Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

Ми не просили у вас Лєніна, Сталіна і Молотова з Ріббентропом. Забирайте назад.

А волати і плакати не варто. Плачте за живими.

12 грудня 2013 р.

Вчорашня ніч на Майдані оголила просту річ: проти влади повстали люди, які навчилися за останні 22 роки жити й виживати без держави. Їм, цим людям, насправді від держави потрібно небагато — безпеки, справедливих податків, зрозумілих правил гри, законності та, звісно ж, свобод. Їм не потрібна влада. Вони спокійно можуть без неї. Їм краще взагалі без жодної влади, ніж із владою, що не може забезпечити атмосферу, в якій насправді вони все можуть зробити самі.

А влада, яка несе загрозу, стягує несправедливі податки, грає без правил, зруйнувала судову систему та наступає на всі можливі свободи, в таких людей викликає презирство й гнів. Властиво, те, як легко цю владу люди десакралізували на прикладі КМДА, свідчить про серйозні наміри йти до кінця у своїх протестах. Це ляпас візантійщині та владній вертикалі, зажраним «батькам», які запропонували цим людям бандитський патерналізм, що спрацьовує з бюджетниками, люмпенами та силовиками, а от з ними — ні. Нам не потрібні ваші подачки, кості й недогризки з ваших столів. Ці люди покинули кожен свою ділянку, за допомогою якої навчилися жити й виживати, й інвестують у свою свободу самі — гроші, час, нерви, сили, пристрасть. Вони можуть усе самі.

Там, на Майдані, живе сьогодні українське суспільство небаченого рівня самоорганізації та солідарності, суспільство, з одного боку, вкрай порізнене й атомізоване — ідеологічно, мовно, культурно, релігійно й класово — а з другого — єдине у речах елементарних: нам не потрібні ваші санкції, ми нічого не будемо у вас просити, ми вас не боїмося, а все самі візьмемо і зробимо. Ось наша модель — Майдан. Ми дихаємо димом свободи, яку самі санкціонували. Політики (сучасні або потенційні), які зрозуміють, що слід виходити з цих простих принципів організації життя, будуючи майбутню країну, і врахують цей настрій, самі матимуть майбутнє.

Мимоволі вимальовується союз індивідуалістів у якійсь макабричній, дивній анархо-ліберально-націоналістичній атмосфері, яким, повторюю, потрібно небагато. Їм потрібна свобода. І кожен у гасло «Слава Україні! Героям слава» вкладає щось своє.

Майдан сьогодні — лабораторія суспільної згоди. Тут є головне, чого не мали аж настільки широкі верстви українства впродовж багатьох років. Згода.

Нам не потрібен Батько. Нам не потрібен Лідер. Нам потрібна Воля. Без волі тут не буде ні реформ, ні модернізації.

Українці ставлять намети і зводять барикади від «Беркуту» для того, щоб не копати траншеї. Це також їхня воля. Ось що таке цивілізаційний вибір насправді. Ось що таке європейський образ України. Союз дніпропетровського айтішника і гуцульського пастуха, одеського математика і київського бізнесмена, львівського перекладача та кримськотатарського селянина. Союз самодостатніх.

17 грудня 2013 р.

Часто доводиться чути в останні дні незадоволення безрезультативністю протестів, відсутністю «плану дій», Лідера, Мойсея, Тимчасового уряду тощо-тощо. І я по-людському розумію цю жадобу блискавичних змін, цей радикальний революційний запал, це бажання якомога швидше закінчити з тиранією й повернутися до своїх щоденних справ.

Кожен прагне якогось миттєвого бліцкриґу, повної і беззастережної капітуляції ворога та кардинальної зміни системи за п’ять хвилин. Але ще місяць тому ті самі люди навіть у найсміливіших своїх мріях не могли припустити такого чину і вольового цивілізованого стояння. Ніхто й подумати не міг, що з’явиться реальний суб’єкт української політики, який раптом знайде підтримку в усьому світі мінус Росія, Абхазія, Південна Осетія та КНДР. Суб’єкт із життєздатною структурою і несамовитою самоорганізацією. Суб’єкт громадянський і народний.

Нагадаю цим людям, що навіть активна фаза першої війни в Перській затоці (1990-1991) тривала кілька місяців, попри те, що це була нібито блискавична війна.

Згадайте, врешті-решт, перебіг Лютневої Революції 1917 року в Росії з її фіналом.

Це тривалий процес. Потрібна витримка і терпіння. Терпіння. Ми стоїмо. І наше стояння — це і є найважливіша робота. Робота, повторюю. Те, що нас похвалили і ми себе полюбили з використанням усіх можливих епітетів і метафор — справа важлива. Але витримка й утримання протестного духу — справа набагато більшої ваги. Це протистояння нервів. Стояння — не менш величний протест, ніж збройне повстання.

І якраз у цій часовій війні нам треба продемонструвати свою зрілість і незламність духу. Наша часова війна, наша міцність — легітимна, найлегітимніша зброя в очах усього світу.

27 січня 2014 р.

Я не знаю, що буде з усіма нами — країною, суспільством, дорослими, дітьми, економікою, політикою, культурою, беркутом, тітушками тощо-тощо... Не знаю і не знає ніхто. В цьому — суть моменту.

Але от яка штука: моя Варвара ще не вміє читати, але вже пише майже без помилок. Я не розумію, чому так. Це виходить за межі звичного та інтригує. Так само, властиво кажучи, як за межі звичного виходить усе, що відбувається з нами протягом останніх двох місяців.

Ми вийшли за межі звичного і мусимо встояти, перемогти. Щоб народжені нами діти робили все правильно. Тобто не так, як їм хтось наказав-навчив-втовкмачив, а так, як вони самі захочуть. Щоб вони мали волю і не мали страху.

Щойно Варвара намалювала ангела і написала: «Серце покаже де любоф ангела».

;) Я плачу.

25 січня 2014 р.

У наших подіях час від часу виринає питання поділу країни. Я не люблю цієї теми. І насправді не маю відповіді на це питання. Але якби до чогось такого дійшло, адже, як ми вже