Читати книгу - "Плетиво (Збірка віршів)"

грифонів, птахів, сади. Яскраві, встають із сутінків, як живі, неначе світліє вечір, зими нема… І ходять плітки, мовляв, не звичайний він, чаклун або наркоман. А найголовніша авторка цих пліток… Нівроку вона тямуща, хоча й крива. Он хлопець один у неділю зловив авто і п'ятами накивав. * * * Зарікайся від злого горя, суми, тюрми, І від того, що буде з кожним, та не з тобою Одного не посмій – умовленої сурми, Заповіданого та первісного двобою. Аргументи свої, немов слимака, розчав. Он під вітром із гір холоне твоє горнило. Нас такий недолугий спадок породичав, Нас дірява така фортеця оборонила, То чого і боятись – богової руки? Охолонь і розклякни: привиди – просто круки, А живе не боїться мертвого – навпаки, До тепла надлітають душі та світляки, А до криці потрібні теплі та смертні руки. Останній день Над містом темний непрозорий смог, Мости і люди губляться в тумані. Він каже їй: «Ми скоро помремо, То краще я освідчуся зарані». І далі – все, про що завжди мовчав. Це схоже на печаль – та не печаль. На авеню машини голосять, Горілим пахне з кухні у сусідів. Він каже: «Нам уже по п’ятдесят, А я і дня під вишнею не сидів. Ходімо в сад, кохана, там гірчить, Але не гірше раю анічим». Над прірвою зневір і сподівань, Де навіть не потрібні заповіти, Вона йому: «От я – іще жива» — І так обоє плачуть, наче діти. Вона його, напевно, обійме. І це неначе смерть, але не смерть. Цей день – немов кохання – навзаєм. Кінець світів бере й не настає. Тут і тепер Чому не спиш – це що тебе гризе? Яка мара тобі у вічі бризка? Вершковий, наче кава чи іриска, Туман густий над озером повзе, Занурює долини в каламуть. І світу вже нема – усе йому. Такий всевладний морок водяний, Що все стає, як озеро досвітнє. І вже нема ні грудня, ані квітня, Лише «тепер», і сутінки, і сни. Лягай на спину, видихай туман. Чи є зірки? А небо? А нема…