Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Ну, я читав про всі ваші пригоди. Воно-то, звісно, ви — наш ворог, працювали в охранці, але коли живеш на нелегальному становищі, то в тебе багато часу. От я вас і читав. Тепер пізнав.

— Ну, тоді як тебе звати?

— Григорій Іволгін.

— Ну що, Гришо, їдьмо.

І ми поїхали до Торжища.

— А чому в тебе кінь такий дивний? — спитав я.

— Це не кінь, а мул. Суміш віслюка та кобили.

— Ага, зрозумів, я бачив таких у Туркестані.

— Паничі їздять на конях і озброєні шаблями, а слуги їздять на мулах і озброєні кинджалами. Такі тут правила.

— На Торжищі ще є хтось, кого нам треба боятися?

— Там є охорона, шестируки на птахах. З ними краще не сперечатися. Але вони прибігають, лише коли виникає суперечка, а так не втручаються.

Шестируки? На птахах? Я нічого не розумів, але ж головне було знайти Афродіту, а щоб зрозуміти все, що тут відбувається, ніякої голови не вистачить. Витягти графиню і тікати звідси.

— А що там, в імперії, як справи? — спитав Гриша.

— А ти давно тут?

— Та вже третій рік.

— Про війну чув?

— Ага. Ще не перемогли німців?

— Ще ні. То їдь назад, як їхав, підганяй рабів.

Я намагався їхати нешвидко, щоб бідолахам у колодках не було важко. Це ж треба, які нелюди! Людей босими на мороз виганяти! Я закрутив головою, перевірив браунінг і гранати, поправив шаблю. «Афо, будьте на Торжищі, бо інакше доведеться шукати вас у цих нестерпних краях, повних чудовиськ. Будьте тут, Афо!» — просив я подумки.

Біля воріт віддав монети ведмедям, вони відчинили, і ми заїхали до Торжища. Я побачив натовп, що вирував на ньому, і зупинився отетерілий. Господи, кого там тільки не було! Чудовиська всіх видів, мене ледь не знудило від цієї жахливої різноманітності.

— Їдьмо, їдьмо! — прошепотів Григорій. — Ліворуч, а потім прямо!

Я поїхав, Григорій почав вихваляти рабів, тою самою говіркою, якою розмовляв його покійний пан. Ось підбігла якась баба, не просто баба, а верхи на чоловікові, що ледь ноги переставляв. Почала торгуватися. Пропонувала двадцять монет, Григорій вимагав тридцять дві. Баба кричала, била собі у груди, казала, що ми не рабів пригнали, а мерців. Григорій на коліна ставав, волосся на собі рвав, стверджував, що це найкращі раби на всьому Торжищі. Зійшлися на 28 монетах. Жінка забрала одного з рабів і поїхала.

— Чого вона на мужику їздить? — ошелешено спитав я.

— Це Зубатка. В неї зуби в одному місці, вона їх вганяє у потилицю жертви і підкоряє її, примушує носити себе. Але бачиш, стара її жертва заслабла, їй потрібні нові ноги, приїхала сюди по них. Тепер пересяде на нову жертву, а стару вб’є, — пояснив Григорій, який був на Торжищі як риба у воді.

Підходили ще чудовиська, Григорій торгувався, як скажений, бився за кожну монету.

— Може, не торгуйся ти так, нам треба продати швидше і шукати мою знайому, — сказав я йому.

— Якщо не будемо торгуватися, нас почнуть підозрювати, — пояснив хлопець. — Ой, одноноги! Ви з ними розбирайтеся! — він чкурнув за мою спину, переляканий.

До нас наближався натовп тих дивних істот на одній нозі, яких я вже бачив. Вони пристрибали, почали щось волати, як ото цигани на базарі, коли хочуть забити баки і щось украсти. Побачив, що відв’язують одного раба. Я вихопив шаблю.

— Ану розійдися, кропивне сім’я! — так гаркнув, що аж відскочили, схопилися за свої луки.

Їх було багато, мені б і браунінг не допоміг. Сподівався тільки на те, що порядок на Торжищі має бути, бо інакше чудовиська давно вже один одного перетрощили б. Одноноги вишикувалися підковою, цілилися в мене з луків, я ж стояв із шаблею і думав, чи міцний панцир у вбитого Ліною Панича. Одноноги почали кричати, стрибали, послали кілька стріл, які пролетіли біля мене. Лякали. А я не боявся, махав шаблею і рикав, не підпускав чудовиськ до рабів. Раптом одноноги заверещали і кинулися врозсип.

До нас підскочили четверо дебелих чудовиськ із собачими головами і шістьма руками, які стискували різноманітну холодну зброю: шаблі, обушки, кинджали, списи, сокири, булави. Приїхали ці потвори на величезних птахах, які були вищі за коня, з потужними лапами, схожими на курячі, тільки значно більшими. Шестируки сиділи в сідлах, прикріплених до птахів. Щось погрозливо закричали мені.

— Сховайте шаблю! — закричав Григорій, сам вибіг уперед, впав на коліна перед шестируками і почав щось розповідати незнайомою мені мовою. З його жестів я зрозумів, що розповідає про напад одноногів. Шестируки послухали, кивнули і поїхали далі. Я захоплено дивився на їхніх птахів. Не бачив іще таких дебелих. До того ж дзьоби були в них оббиті залізом — отже, птахи і самотужки могли брати участь у бою! З такими дзьобами легко могли відкусити голову чи пробити найміцніші обладунки. Ото б таку кавалерію мати!

Ми поїхали далі. До нас підходили, купували рабів після запеклого торгу. В нас залишилося усього двоє рабів, коли я почув голос Афродіти. З великого шатра, напнутого серед торжища.