Читати книгу - "Мерзенна сила"

з дуже грубої, шорсткої матерії з нерівною, ніби вкритою суцільним гаптуванням поверхнею. То мав бути дуже великий чоловік, подумала Джейн, намагаючись дістатись до голови. На грудях пальці наткнулися зненацька на щось м’яке; спершу їй видалося, що це шерсть якоїсь волохатої тварини, та потім з’ясувалося, що це просто борода. Торкнутися обличчя вона наважилася не відразу — ану ж той чоловік поворушиться, прокинеться чи заговорить… — і на мить завмерла, вагаючись. Звісно, це сон, але надто вже моторошний; крім того, у Джейн чомусь було таке враження, ніби діється це страх як давно, ніби вона крізь якусь химерну розщелину у теперішньому провалилася глибоко у темне й холодне минуле… словом, їй дуже хотілося, щоб усе це чимшвидше закінчилося. Якби ж то хтось прийшов і забрав її звідси… І тут же Джейн раптом побачила, як могутніми кроками — аж стугоніла земля — до неї, в ту студену темряву, сходить іще один чоловік — також бородатий, проте водночас навдивовижу юний, осяйний і сильний. Усе раптом змішалося; чомусь їй здавалося, що привітати того чоловіка — насправді його не було поруч, але перед очима стояв чіткий і яскравий образ, — неодмінно треба реверансом, і вона страшенно збентежилася, бо хоч і ходила колись у школі на уроки танців, але робити реверанс тоді так і не навчилася. На цьому Джейн і прокинулась.

Відразу після сніданку вона, як і щодня, подалася до міста — шукати когось на заміну пані Мегз; та на початку Маркет-стріт сталася подія, яка спонукала її вирушити до Сент-Ен ще того ж дня, потягом о 10.23. Біля тротуару стояла припаркована велика машина зі значком HIKE на дверцятах; Джейн саме проходила поруч, коли з крамниці навпроти вийшов якийсь чоловік, просто перед нею підійшов до машини, перекинувся кількома словами з водієм і сів досередини. Він пройшов так близько повз Джейн, що вона навіть попри туман добре розгледіла його обличчя; властиво, тієї миті нічого більше й не було видно — тільки те обличчя на тлі сірої імли та приглушених кроків і звуків незвично жвавого руху, який, здавалося, тепер в Еджстоу ніколи й не припинявся.

Джейн упізнала б того чоловіка будь-коли і за будь-яких обставин; ані Маркове лице, ані її власне відображення у дзеркалі не були тепер знайомі їй так добре, як та гостра борідка, пенсне і якісь ніби штучні риси, котрі мимоволі наводили на думку про воскові фігури. Що робити далі, вона навіть замислитися не встигла, бо ноги самі понесли її на станцію, а там — у потяг, який саме вирушав до Сент-Ен. Перелякалася Джейн страшенно — їй трохи млосно не стало від страху, це правда, — але гнав її вперед не тільки страх, а ще й абсолютна, безмежна огида, цілковита відраза до того чоловіка; це почуття проймало в ті хвилини ціле її єство. Порівняно з разючою реальністю його присутності тут і тепер всі бачені досі сни тьмяніли й відступали кудись на задній план. Вона аж тремтіла від самої лише думки про те, що, проходячи мимо, могла випадково до нього доторкнутися.

В купе панувало блаженне тепло і нікого більше не було, тож Джейн, зручно всівшись на лавці, стала потрохи заспокоюватись і приходити до тями. Потяг повільно плуганився крізь туман уперед, і заки вони добулися до Сент-Ен, Джейн мало не задрімала. Про кінцеву мету своєї поїздки вона майже не згадувала, і навіть піднімаючись від станції на стрімкий пагорб, думала не про те, що робитиме і про що розповідатиме у маєтку, а про Камілу і пані Дімбл. Звідкілясь із глибини, з якихось потаємних закамарків свідомості випливали на поверхню прості й давно забуті дитячі відчуття та враження. Їй просто хотілося потрапити до добрих людей, туди, де немає людей поганих, — от і все, і цей поділ видавався тепер набагато важливішим за всі набуті пізніше уявлення про добро і зло чи друзів і ворогів.

Спам’яталася Джейн тільки тоді, коли раптом помітила, що довкола стало набагато світліше. Справді, ось цей закрут дороги в такому тумані мало б бути видно значно гірше, хіба ні? Чи, може, на селі туман не такий густий, як у місті? Але, безперечно, навкруги панував уже не сірий колір, а білий, такий білий, що аж трохи засліплював очі. Ще кілька ярдів — і над головою стала де-не-де проявлятися ясна блакить, дерева почали відкидати тіні (тінь, звичайну тінь вона бачила вперше за кілька останніх днів), а тоді зненацька небо розширилося вгорі, скільки сягало око, з нього посміхнулося блідо-золоте сонце, і коли Джейн, повертаючи до маєтку, озирнулася, то побачила, що стоїть на краю маленького зеленого острівця, а позаду до самого обрію простягнулося справжнє море густої білої імли, яка подекуди бралася на поверхні дрібними брижами, але здебільше просто лежала рівною, мовби застиглою пеленою. Виднілися в тому морі й інші острови; он той, що темніє на заході, — то лісисті пагорби над Сендауном, де вони з Деністонами влаштували собі пікнік, а отой більший і світліший з північного боку — то ті високі, багаті на печери горби, мало не гори, де бере початок Вайнд. Джейн глибоко вдихнула. Її вразило, яким великим виявився світ понад туманом. Всі ці дні там унизу, в Еджстоу, люди жили ніби в якомусь тісному закапелку навіть тоді, коли виходили з дому, адже бачили тільки те, що знаходилося на відстані простягнутої руки. Вона почувалася так, наче лишень оце допіру пригадала собі, яким широким може бути небо над головою і як далеко до виднокраю.

VII. Пендраґон
1

Ще не дійшовши до дверей у стіні, Джейн зустріла Деністона, який провів її до маєтку через головну браму, що виходила на ту ж дорогу трохи далі. Вона відразу заходилася розповідати йому про все, що діялося з нею останнім часом; у його присутності її щоразу охоплювало достоту дивне почуття, знайоме, мабуть, переважній більшості одружених чоловіків і заміжніх жінок: вона була свято переконана, що ніколи не вийшла б за нього заміж — хоч і навряд чи зуміла би пояснити, чому, — проте водночас відчувала, що порозумітися з ним їй набагато легше,