Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Пізно вночі повертаємося додому і лежимо всі четверо в одному ліжку, наче купа підгнилої картоплі, залишена із призабутих голодних часів.

А інколи серед ночі, не знаючи, до чого вчепитись, мій тато вискочить з ліжка і вибіжить надвір у холодриґу та й давай погрожувати небесам кулаками, пам'ятаю це все, я пам'ятаю. Я на власні очі бачив, на власні вуха чув, як він погрожує самому Господові. Мовляв, ти тільки попадись мені в руки, то тільки пір'я полетить, і бороду повисмикую, і згасне світло, і величний театр Буття закриється навіки! Ти чуєш, Боже, німа тварюко, з одвічними дощовими хмарами, повернутими до мене своїми чорними сраками, чи тобі наплювати?

І наче зачувши його, плакало небо, і так само плакала моя мама всю ніч, усю ніч.

І був ранок, і я знову — на вулицю, але вже з нею, і цього разу я в неї на руках, і так від неї до нього, від нього до неї, день за днем, і були мамині жалі за тими мільйонами життів, котрих забрав голод п'ятдесят першого, і було татове прощання з чотирма мільйонами тих, котрі відпливли у Бостон[67]...

Однієї ночі тато також зник. Можливо, він, як і всі інші, відплив на якомусь божевільному кораблі, щоб забути нас. Я прощаю його. Бідолаха геть збожеволів від голоду і схибнувся на тому, щоби дати нам те, чого не міг...

Отож, коли моя мати просто розтанула у власних сльозах, розчинилася, якщо можна так висловитись, наче цукровий святий, зникла ще до того, як звіявся вранішній туман, і сира земля прийняла її, і моя сестра, дванадцятилітня дитина, за одну ніч стала дорослою, ну а я, я, як же я? Я виріс мізинчиком. Як бачите, для кожного з нас віддавна були розписані ролі. Я ж бо змалку готувався до власного виходу, бо клянуся, знав, що моя роль — роль трагіка!

Всі порядні дублінські торботряси кричали про це. Ще коли мені було заледве дев'ять днів від народження, кожен з них захопливо твердив: «Ото буде канюка із канюк!»

І потім, коли мені стукало двадцять чи тридцять днів, і мама стояла зі мною під дощем біля «Еббі-сіетр»[68], то актори й режисери, котрі проходили мимо, почувши мої гельські заплачки, казали, що мені неодмінно слід учитися на актора. Отож, сцена тільки й чекала, коли я виросту, але я так і не виріс. А Шекспір не писав ролей для шмаркачів. Хіба що Пак[69] — оце, либонь, і все. Так минуло сорок днів, п'ятдесят днів від мого народження, і моє лицедійство настільки розпекло всіх до чорного жару, що старцюги наввипередки канючили, щоби їм визичили мою плоть, душу і голос — там на годинку, сям на годинку. Якось одна стара леді, коли хворіла і була прикута до ліжка, навіть поборгувала мене на цілих півдня. І всі, хто орендував мене, не могли мною нахвалитися. «Боже ж ти мій, — лопотали вони, — та він своїм криком висмокче грошву навіть зі скарбони у самого Папи!»

А котрогось недільного ранку біля Собору, запримітивши дорогі ризи і розкішний плащ одного американського кардинала, я влаштував такий концерт, що вразив його у самісіньке серце. І сказав він тоді таке: «Цей крик — наче перший крик новонародженого Ісуса, та вчувається в ньому і верескотня Люцифера, котрого вигнали з небес і вкинули просто в киплячу пекельну смолу»!

Саме так і сказав про мене шановний кардинал. Христос і Диявол в одній подобі; гріх і праведність, що злітають із одних вуст водночас, а ви могли би втнути таке?

— Ніколи, — чесно зізнався я.

— Чи візьмімо інший трафунок, пізніше, через купу літ, із тим навіженим американським кінщиком, котрий за білими китами ганявся. Коли він вперше мене побачив, то лише мимохідь позирнув... і підморгнув! А потім витяг банкноту у фунт стерлінгів і не віддав сестрі — о ні! — а взяв мою запаршивілу руку, тицьнув гроші у мою долоню, стиснув, знову підморгнув і пішов собі геть.

Пізніше я бачив його фотографію в газеті, коли він вбиває страхітним гарпуном Білого Кита, наче ненормальний якийсь. І скільки разів потім ми би на нього не натикалися, я завжди відчував, що він бачить мене наскрізь, але все одно я ніколи не підморгував йому навзаєм. У мене була німа роль. І він завжди притримував для мене свій фунт, і пишався тим, що я не здаюся і вдаю, що не знаю, що він все знає.

З усіх тих тисяч, котрі пройшли повз нас біля готелю, він був єдиним, хто дивився мені прямо в очі, ну і ще ти. Усі інші були надто сором'язливими, щоби ще й дивитися на тих, кому подають.

Так от до чого я веду: і той режисер, і актори з «Еббі-сіетр», і кардинали, і геть усі жебраки, котрі в один голос твердили, що я справжнісінький талант і навіть геній — усе це разом і запаморочило мені голову.

Додайте до цього ще й дзвін, що постійно відлунював у моїх вухах з часів великого голоду, і що не день — то чийсь похорон, то марші безробітних на вулицях, ну, тепер дотямили? Битий дощами і народними бурями, та ще й надивившись усякої всячини, я просто змушений був впасти, скотитися вниз, чи не так?

Якщо тримати дитину впроголодь, то годі сподіватися, що з неї будуть люди. Чи нині дива все-таки трапляються?

Отож, набачившись усілякого паскудства, хіба міг я вирости вільним у цьому світі обману та гріха, де панують природна і неприродна людина? Ні і ще раз ні! Мені потрібна була якась затишна місцина в цьому жорстокому світі, а що я був цього позбавлений, і назад, у материнське лоно, шляху не було, то я просто згорнувся калачиком, щоб захиститися від дощу і негоди. Я хизувався своїм стражданням.

І знаєш — я виграв.

«Так, шмаркачу, — подумав я. — Ти справді виграв».

— Ось і вся моя історія, — промовив малюк, сидячи на стільці у безлюдному барі.

І вперше від початку своєї розповіді глянув на мене.

І жінка, що доводилася йому сестрою, а насправді виглядала як його посивіла мама, також, зрештою, зважилася здійняти очі на мене.

— Зажди, —